Лагідний янгол смерті
Шрифт:
Зовсім зневірений, я підійшов до кіоску, черга біля якого розсмокталася на моїх очах.
— А у вас булки не знайдеться? — запитав.
— Ти що! — посміхнувся молодий хлопчина-продавець.
— А чорного хліба? Їсти дуже хочеться, — зізнався я у намаганні розчулити. — Я щойно з поїзда...
Хлопчина зітхнув, не стираючи з обличчя усмішки.
— Давай-но руку, — сказав він.
Я не цілком зрозумів, що й до чого, але простягнув йому у віконечко руку — очікував, що він покладе на неї якийсь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а тоді я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.
— Хоч так поїси! —
Я витягнув руку з віконечка — моя долоня була намащена сантиметровим шаром чорної ікри.
Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов від кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.
— Підходь іще! — крикнув мені в спину хлопчина.
Я простував вулицею і тримав поперед себе намащену ікрою долоню. Час від час підносив її до рота і злизував язиком приємні солонуваті ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, наче це свято перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками — мені теж було непогано.
У випадкового стрічного я поцікавився, як пройти у порт. Він зробив рукою жест сіяча, і я збагнув, що порт тут величезний, тому пішов у тому напрямку, куди вказував його жест, на ходу злизуючи свій односторонній бутерброд.
Увечері, коли я вже злизав із долоні всю ікру й обійшов кілька справді великих портових пристаней у безплідних пошуках бодай одного пасажирського теплохода, довелося знеможено присісти в парку біля пам'ятника Кірову. Було ще ясно. Я усвідомлював, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням — і обов'язково знайдеться вихід. Але так не хотілося ні з ким спілкуватися — у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Якби це був звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й сам би все знайшов. Але всі кіоски, крім тих, де громадян намащували ікрою, були зачинені. І я сидів на зеленій парковій лавочці, важкій, із чавунними литими бильцями. Сидів у цілковитій самотині, не помічаючи довкола навіть громадян, які прогулювалися.
Після півгодинного відпочинку я вийшов із парку-скверу та знову опинився на міській вулиці. Роззирнувся і помітив відчинену забігайлівку. Над входом висіла широка дерев'яна дошка, яку багато разів перефарбовували. Підійшов ближче і збагнув, що перемальовували її, бо часто змінювали назву. Зараз забігайлівка називалася «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоне і жовте. Без жодних абажурів вони стирчали із пригвинчених до низенької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки — «Фронтова», «Пугачов», «Сльозинка», «Каспійська хвиля»... Вибір назв тут стовідсотково був, але горілки мені не хотілося.
— Чого? — прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.
— Вино є?
— Портвейн по тищі за склянку.
Я взяв склянку рожевого портвейну, попрощавшись із пом'ятою російською тисячею. Присів за хиткий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Відсьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз утомленим тілом.
У забігайлівку заскочила якась бабця.
— Нюрка, позич три тищі! — крикнула вона. Буфетниця дала бабці гроші, й вона так само швидко вискочила.
Помаленьку потягуючи портвейн, я дістався до половини склянки і відчув, що хмелію. Треба було чимось закусувати, але алкогольна лінь уже розповзалася тілом. Я автоматично підніс до рота долоню з-під чорної ікри й лизнув її язиком. Смак ікри наче в'ївся в шкіру, тому я і далі з задоволенням злизував невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Доки не заснув там само, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл — від цього він зробився значно стійкішим.
Розбудив мене страх, що проник у вже тверезішу, але ще досі сонну свідомість. Я відірвав голову від стола — у забігайлівці було темно, хоча з єдиного заґратованого віконечка пробивалося всередину стійке вранішнє світло. У голові гуло від вина, але це не надто заважало думати. Я роззирнувся, підійшов до дверей — вони були зачинені ззовні. Зрозуміло, в забігайлівці я був один. На тьмяному прилавку так само стояли пляшки горілки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і банку розчинної кави. Зазирнув до підсобки, знайшов там умивальник і вмив обличчя. Зробив собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтової» горілки та знову сів за столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось помаленьку почала повертатися в моє тіло. Щоправда, кортіло їсти, та коли п’єш каву — думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев'яту.
О дев'ятій скреготнув замок вхідних дверей, і до забігайлівки ринув потік сонячного світла.
— А, прокинувся! — прозвучав прокурений, але дружній голос господині. — Чо воно так тебе від однієї склянки вирубало?
Я знизав плечима.
— А я дивлюся, — вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, — взяв тільки одну склянку і прийшов наче тверезий, а розвезло. Та ще і з рюкзаком. Ну, думаю, якщо витягну його надвір і до стінки притулю — пробудиться — ні рюкзака, ні одягу не буде... Взяла тебе, небожа київського, і тут лишила...
— А звіди ви знаєте, що я з Києва? — здивувався я.
Вона відімкнула ключиком якусь шухляду під прилавком і поклала на стільницю мій паспорт.
— Що ж ти думаєш, я когось без перевірки в своєму хазяйстві лишатиму? На!
Я підвівся, узяв свій паспорт і машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.
— Та що ти, небоже? — вона всміхнулася. — Нічого я там у тебе більше не шукала. А якби й шукала, то десь нижче, але в п'яненьких цього ж і не знайдеш... Коля... Ще кави хочеш? Чи похмелитися?
— Я би поснідав... — посміливішав я від її ж фамільярності.
— Щас, яєшню будеш?
Хвилин за п'ятнадцять я вже жадібно наминав яєшню, а вона сиділа поруч за столом, тиснучи його своїми гострими ліктями, й дивилася на мене уважно, наче мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися до Мангишлаку. Щоправда, не казав для чого. Просто сказав, що хочеться доторкнутися до пісків, якими ходив Шевченко.
— Оце часи! — зітхнула вона. — Раніше то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.
— Ну, чого ідол? — не погодився я. — Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...
— Та ну! — здивувалася вона. — Як Паніковський!..
Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.
— До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, — сказала вона, повернувшись до мого столика. — Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.
— Будь ласка! — попросив я.
— Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, — діловито сказала вона. — Вся горілка по тищі за сто грамів, вино — тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!