Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— А чому? — запитав я.
— Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! — Даша розреготалася. — А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати — шукав серед оселедців свій кінчик...
— Ну і як, знайшов?
— Де там! П’ятсот банок із лінії вийшло — все не відкриєш, та якби і знайшов, він що, його назад пришивав би? Га?
Я знизав плечима.
— Зараз лікарі все можуть пришити, крім голови, — сказав я.
—
Веселощів Даші я розділити не зміг. Якось навіть сумно стало.
«Зовсім інша річ — могили ночами розкопувати!» — глузливо зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили — інша справа, — заперечив я їй. — У могилі якщо хтось лежить, то тільки мертвий, якому байдуже — розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде — бач, мовляв, і після смерті у когось є до нього діло...»
Даша, не соромлячись моєї присутності, перевдягнулася в рожевий сарафан, умила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішечкою на круглому обличчі, всілася на своє ліжко.
— Уночі шторм буде, тому сьогодні пити не можна, — сказала вона. — Їсти хочеш?
Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягнула звідти дві бляшанки «Каспійського оселедця».
Щось у мене на обличчі скривилося, певно, на вигляд цих бляшанок, і Даша з хихотінням сказала: «Не бійся! Це стара партія, сюди дівчата нічого не кидали...»
Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.
— Піду курну, — Даша підвелася, прихопила з собою дві порожні консервні бляшанки й вийшла з каюти.
Заштормило годині о восьмій. Заштормило несподівано і сильно. Даша вже лежала в койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що підіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку очікував, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже за короткий час набрали силу і почали підіймати та кидати його, наче іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледь не звалившись за борт, ретирувався й зачинив за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся до каюти.
Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. Принаймні жодних звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталася, і я хитався разом із нею, втримуючи рівновагу. Квапливо роздягнувся, ліг під ковдру, але майже одразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я вхопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин за десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.
— Ходи сюди, котику! — м’яко прозвучав голос Даші. — Ти надто легкий, з такою вагою сам на ліжку не втримаєшся!
Ось тоді я і збагнув причину дебелості й округлості переважної більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашине ліжко, і хоча було там тісно, здавалося, що «цей бік каюти найменш небезпечний за артобстрілу». Та й Даша пригорнула мене своєю важкою рукою, ласкаво втримуючи моє легке тіло й захищаючи цим від грізного каспійського шторму.
Прокинувся я, наскрізь просочений теплом Даші й запахом риби, який чомусь струменів із-під її пахв. Даша солодко спала, й мені не хотілося її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнитися від запаху риби — підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, мене ніщо не дратувало.
20
Шторм угамувався до полудня наступного дня. На зміну йому прийшов по-воєнному одноманітний рух нескінченних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими й навіть своєю масовістю не могли примусити рибзавод похитуватися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, певно, приємно вирізнялися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух до цього часу вражав мене. Сама ідея плавучого чи блукаючого заводу, попри всю свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальності того, що відбувалося й оточувало мене. Хоча нібито що тут вражаючого? Пливе корабель-завод, капітан обирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально...
Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспійського оселедця», відкупорив і після уважного огляду вмісту на предмет виявлення чогось чужорідного пообідав.
Даша була в цеху. Я до цього часу не знав, де її цех — вище чи нижче за цю палубу? Ну, та й не так це було важливо. Я ж бо там не працював.
По обіді постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію межі моря і неба. Раз по раз на маревній, хисткій лінії каспійського обрію виникали крапки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря — в ньому, певно, складно було загубитися... Хоча хто його знає, краще не пробувати...
За кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка підкине мене на Мангишлак. Я дуже зрадів цій новині й почав нетерпляче очікувати на пересадку.
Нічна пересадка на рибальську шхуну запам'яталася мені передусім дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках — консерви, але коли стали дійсно скидати консерви, і до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я одразу зрозумів неправильність свого здогаду.
А нічне навантажування тим часом тривало. Я стояв біля крижастого Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перегукуючись із двома рибалками, що перебували на шхуні. Нарешті гукнув: «Усе! Боргів нема. Ще цього хлопчину візьмете до берега!» І при цьому він гепнув мене рукою по плечу, від чого я смикнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гримнув на палубу — Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, певно, кілограмів пятнадцять-двадцять.