Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Чудово, — промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.
Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.
— Чудово, — повторив він. — Буду я хрещеним...
70
Цієї ночі я спав неміцно, але все ж таки спав.
Мені снилася верблюдиця Хатема, якій я завдячував життям. Снилася — немовби бачилася збоку — вся історія мого порятунку. Як мене витягують із намету з-під піску. Далі уві сні хронологія подій збилася, і вже врятований, але чомусь
Було темно. Я піднявся з дивана, підійшов до серванта, на якому стояв будильник. Босі підошви відчули холод дерев’яної підлоги. Четверта ранку. Підійшов до вікна і знову побачив машину. Цього разу перед будинком стояла «Волга», і всередині в тьмяному світлі внутрішньої лампочки сиділи двоє. У мене вже не лишалося жодного сумніву, що їхня присутність якимось чином пов’язана з нами. Але ось як пов’язана? Вони нас охороняють? Чи вартують? Гулі я поки що вирішив нічого не казати, у переддень нашого вінчання їхня регулярна присутність здавалася незначною дрібничкою.
За кілька годин я зустрічав світанок. Спустилася по сходах Ольга Миколаївна і відразу — на кухню. Ранок розпочинався й обростав шумами. На вулиці співали птахи, на кухні Ольга Миколаївна шаруділа посудом. Мені не хотілося їй заважати, і я сидів на стільці біля вікна. Дивився на листя, підсвічене сонячним світлом, ще не торкнуте осінню. Думав про Гулю.
Наступного дня отець Олекса похрестив Гулю і повісив їй на шию золотий хрестик із напівстертим розп’яттям, знайдений мною в піску біля Новопетрівського укріплення. Срібний ланцюжок подарувала Гулі хрещена — Ольга Миколаївна.
У церкві я купив і собі срібний ланцюжок із хрестиком. Та коли повернулися додому, замінив хрестик на золотий ключик, знайдений на Мангишлаку. І повісив ключик собі на шию. «Буратіно навряд чи був хрещений», — з усмішкою подумав я. Із жалем пригадав про зниклого хамелеончика. Якщо бути забобонним, то його зникнення означало кінець удачі.
А ще за день ми вінчалися. Гуля одягнула до церкви сорочку-сукню смарагдового кольору, але старенька вмовила її накинути зверху плащ, щоб за нами до церкви не потягнулися цікаві сусіди. Вона вже знала, що вінчатися ми хотіли без сторонніх, а в цьому місті всі, крім батьків Петра й отця Олекси, були для нас чужими.
Отець Олекса зачинив двері церкви зсередини і повінчав нас. Службу він правив по-українському, але потім, коли ми вже стали чоловіком і дружиною та обмінялися обручками, привітав нас по-російському і запросив до себе на чай.
Так ми й відсвяткували своє весілля — чаюванням у отця Олекси та вечерею у старих. До вечері я купив у крамниці пляшку шампанського, а після шампанського за наполяганням Юрія Івановича ми випили ще по сто грамів горілки.
Юрій Іванович, здається, був би радий посидіти за столом довше, але вже о пів на восьму Ольга Миколаївна почала збирати зі столу тарілки.
— Молодим слід любитися, — сказала вона, зблиснувши очима на свого старого.
Полуторне старе ліжко в кімнаті Петра цієї ночі не здалося нам тісним. Гуля кілька разів спускалася до ванної та обливалася водою. Поверталася мокра, і знову я сушив її шкіру собою. Вже простирадло було мокрим і теплим, а легенька ковдра валялася на підлозі, й зрештою, вкотре підвівшись із ліжка, я заштовхав її ногою під письмовий стіл. Кілька разів ми затихали, лежачи на спині плечима впритул одне до одного та слухаючи ніч. Натомлений, я навіть починав дрімати. Але крізь дрімоту пробивалися її кроки, скрип дверей, віддалене порипування дерев'яних сходинок — і все це будило мене раніше, ніж її мокрі руки торкалися моїх грудей. Гуля лягала згори на мене, цілувала вологими губами, витирала свої мокрі щоки об моє обличчя. Прохолодна вологість збадьорювала мене, я пригортав Гулю до себе, гладив її спину, руки, стегна.
— Погладь мене ще! — просила вона пошепки, і я гладив її, гладив її безкінечно, доки ми вдвох раптом не вибухали коханням, що краще за будь-який рушник висушувало нас і знову зволожувало. Вода, жар, піт чергувалися, здавалося, нескінченно.
Після безсонної ночі ми, як це не дивно, сильніше відчували голод, ніж утому. Спустившись донизу, ми застали на кухні Ольгу Миколаївну.
— О! Чудово, що ви вже встали, молодята! — усміхнулася вона, скидаючи товстий млинець на вже досить високий стосик таких самих млинців. — А я вам сніданок рихтую... А ще там попід дверима для вас дарунок!
— Ой, не треба було нам нічого купувати! — сказав я з усмішкою.
— То не від нас. Якийсь хлопчина вранці приніс.
Я підійшов до вхідних дверей, підняв із підлоги полотняну торбину. Зазирнув досередини і побачив там дві бляшанки дитячого харчування, такі самі, які я нещодавно охороняв на складі, і велику коробку цукерок. Витягнув її. Цукерки називалися «Київ вечірній», і на коробці справді був зображений вечірній Хрещатик, увесь у вогнях.
Я відніс подарунок до кімнати. Відкупорив одну із бляшанок і зрозумів, що до сухого молока порошок у цих бляшанках жодного стосунку не мав. Очікуючи на такий точно підступ, я відкрив коробку цукерок. Цукерки виявилися справжніми. Залишивши їх на столі, я заховав бляшанки під письмовий стіл.
Озирнувся на Гулю — вона солодко спала на боці, обернувши своє вродливе обличчя до мене. Варто було мені тільки подивитися на неї, як будь-яке занепокоєння в душі стихало. Виникала безумовна впевненість у щасті.
За вікном сяяло сонце, шелестіло досі зелене листя. Будильник показував десяту ранку. У мене злипалися очі.
Хвилин за п'ять будинок затих, завмер, як найглухішої ночі. Ми спали, притиснувшись одне до одного, і знову нам не було тісно на старому полуторному ліжку.
71
Наступного дня Ольга Миколаївна звільнила частину буфета й половину шафи для наших речей. Гуля розвісила свій одяг на плічка, розклала свої речі по поличках. Я зайняв верхню шухляду письмового столу Петра. Поклав туди нечисленні трофеї своєї експедиції — фотоапарат «Смена», старий номер «Вечірнього Києва» — один Бог знає, чого я його не викинув.
Увечері кілька днів потому, коли я від нема чого робити вкотре роздивлявся знайдений у наметі фотоапарат, мене знову охопила цікавість. Щільно засунувши фіранки, я відкрив задню стінку «Смени» й намацав плівку.