Лагідний янгол смерті

Курков Андрей Юрьевич

— Які?

— Двома словами не поясниш. Схоже на вбивство людини, яка за кимсь стежила...

— Ви самі знімали?

— Ні, це стара плівка, сімдесят четвертого року. Була у фотоапараті, який я знайшов у пустелі.

— Цікаво, — він кивнув. — Дасте знімки подивитися? Може, наш архівний відділ купить у вас плівку.

Ми домовилися, що Олексій Олексійович відвезе мене із санаторію додому і почекає на вулиці, доки я винесу йому старі фотографії.

Поки ми їхали, я намагався збагнути, чому в розмові він жодного разу не згадав полковника і чому він, знаючи

про мою подорож так багато, нічого не знав про причину мого перебування в Коломиї. Це було дивно. Хоча я розумів, що його просвітили стосовно моєї мандрівки київські колеги, але й вони б нічого не знали без допомоги полковника Тараненка! Тож чому ані слова про нього? Гаразд, подумав я, коли передам йому фотографії, все ж таки попрошу дізнатися в колег: чи можна мені вже повернутися до Києва. Добре, якщо їх зацікавить ця стара плівка. Тоді можна буде поторгуватися. Плівка в обмін на «смугу для посадки» з обіцянкою безпеки. Цікаво, може, ці хлопці, яким я зіпсував захоплення складу, вже давно на тому світі, а я досі нервую, хвилююся? Ні, доки мені достеменно нічого не відомо, є сенс хвилюватися. Не хвилюються лише покійники!

До Коломиї ми доїхали швидко. Машин на трасі майже не було.

Я віддав Олексію Олексійовичу конверт із фотографіями. А потім розповів Гулі про поїздку в санаторій і про розмову. Ми сиділи в своїй кімнаті. Гуля слухала мене та гризла нігті. Було видно, що вона нервує.

— Усе буде нормально, — спробував я втішити її. — Якщо протягом тижня ми нічого від них не почуємо, я сам з'їжджу до Києва. Бо ж знайшли вони нас через Петра. Може, він щось знає?

74

Їхати до Києва мені не довелося. Зранку днів за чотири біля хвіртки будинку зупинилася знайома коричнева «шістка». Олексій Олексійович, знову в пристойному костюмі та при краватці, викликав мене «покататися». Попросив узяти із собою плівку і фотоапарат.

«Знову санаторій?» — думав я дорогою до хвіртки.

У машині, крім Олексія Олексійовича, сидів огрядний чоловік із подвійним підборіддям, на вигляд, певно, старший за свої справжні літа.

— Це Олег Борисович, із Києва, — відрекомендував його мені власник авто. — То куди поїдемо?

— У вас тут є хороший ресторан із окремими кабінетами? — запитав Олег Борисович.

Олексій Олексійович усміхнувся.

— Є один заклад, де ми можемо посидіти самі...

Хвилин за десять «шістка» загальмувала біля павільйончика. «Кафе „Нектар“» — прочитав я назву.

Олег Борисович кинув погляд на цей заклад і спохмурнів.

— У нас не столиця, — вибачливим тоном промовив Олексій Олексійович. — Але тут нас нагодують і напоять, і я можу попросити нікого більше не пускати...

Олег Борисович виліз із машини знехотя й важко.

Кафе щойно відчинилося. Ми були першими відвідувачами. Коротко пострижений парубок — чи то офіціант, чи то адміністратор — зустрів нас усмішкою.

Олексій Олексійович щось прошепотів йому, і він витягнув із-за прилавка табличку «санітарна година» й, повісивши її ззовні, зачинив двері зсередини.

Ми всілися за хисткий столик, застелений, щоправда, чистою білою скатертиною.

Парубок виявився офіціантом, або принаймні суміщав. Він швидко та вміло сервірував стіл. Приніс карафку горілки, половинки варених яєць, прикрашених згори червоною ікрою та плавничком із масла, овочевий салат.

— Попільничку, — хрипкуватим голосом попрохав Олег Борисович, витягнувши з кишені піджака пачку «Мальборо».

Олег Борисович закурив і дістав із внутрішньої кишені конверт від фотопаперу. Я одразу збагнув, що це були саме ті фотографії. «Клюнули», — подумав я, хоча й так від самого початку все було ясно, бо ж мене попросили взяти з собою плівку та фотоапарат.

— Ви комусь говорили про це? — Олег Борисович кивнув на конверт.

— Дружині. Вона бачила.

— Ви ж не одружений.

— Не розписаний, — виправив я його. — Але ми вінчалися, тут.

— Хто ще знає про фотоапарат і про плівку?

— Фотограф із ательє, він її проявив.

Олег Борисович кивнув. Затягнувся. Повільно випустив із рота дим.

— А ваші друзі по пригодах? Цей Петро із УНСО? Його подруга?

— Ні, вони не знають.

Олег Борисович посміхнувся, від цієї посмішки наче додаткова вага щік лягла на подвійне підборіддя.

— Що ж ви друзям не розповіли про таку знахідку? — вів далі він.

Олексій Олексійович тим часом наповнив келишки із карафки і поклав собі до тарілки салату. Потім додав до салату два яйця з ікрою.

— Я гадав, що це просто фотоапарат, я ж не знав, що там...

— А звідки ви знали, що плівка сімдесят четвертого року?

— У наметі лежала газета «Вечірній Київ» за п'ятнадцяте квітня сімдесят четвертого року, от я і подумав, що чоловік купив її в дорогу, а потім просто не викинув...

— Газета у вас?

— Так.

— А намет?

— Я подарував його батькові своєї дружини.

— Веселенька історія, — хрипко протягнув Олег Борисович і взяв до рук келишок. — Ну що ж, пане Сотников, ви самі не знаєте, скільки заробили! Ваше здоров'я!

Ми почаркувалися, випили. Почали закусувати. Я розмастив на скибці хліба половинку яйця з маслом та ікрою.

«Що це я заробив? — думав я. — Цей Олег Борисович, вочевидь, важлива шишка. І якщо він прилетів із Києва тільки заради цієї зустрічі, то цінність моєї знахідки могла виявитися надто високою. А надто — це не завжди добре. Скажімо, людині, яка позичила в когось занадто багато грошей, дешевше вбити кредитора, ніж повертати ці гроші».

Я скосив очі на Олега Борисовича. Він помітив мій погляд. Припинив жувати. Загасив сигарету, яка ще лежала в попільниці й диміла.

— Фотоапарат покажіть! — сказав він.

Я дістав «Смену», простягнув йому.

Він зняв із неї чохол, уважно обдивився з усіх боків. Підніс об'єктив до очей. Потім відсунув тарілку, поклав фотоапарат на стіл, а з кишені дістав швейцарський кишеньковий ніж. Витягнувши з нього маленьку викрутку, він підчепив якийсь важілець біля об'єктива, і об'єктив із частиною передньої панелі відійшов від корпуса.