Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Спробую, — пообіцяв я.
Я ще не уявляв собі, як і де шукати такий аукціон. Але, як то кажуть, ніхто мене за язик не тягнув. Ні першого разу, коли я підкинув Петру цю ідею, ні другого — коли пообіцяв спробувати її втілити.
— Стривай, тут тобі ще дещо передали, — Петро знову взяв до рук свою торбу. Витягнув звідти папку з паперами Гершовича, потім коробку з-під взуття. — Від полковника. Якийсь пан у цивільному приходив. Казав, що його Тараненко прислав.
Поклавши папку Гершовича на край столу, я зняв із коробки кришку і побачив усередині хамелеончика. Він, задерши свою потворну мордочку, подивився на мене.
—
Вона підійшла. Ми ошелешено дивилися на хамелеона.
— Як він до нього потрапив? — здивувався я.
— А мені як знати?! — Петро знизав плечима.
На прощання ми обійнялися і домовилися регулярно дзвонити одне одному. Як це не дивно, про пісок за столом ніхто не згадав. Я замислився про це тільки тоді, коли ми з Гулею залишися в помешканні самі. Може, Петра попросили навіть зі мною не обговорювати цю тему? Якщо так, то виходило, що в нас обох було що приховувати одному від одного, і воднораз ми могли цілком щиро почуватися друзями.
Уночі мене розбудив несподівано обірваний телефонний дзвінок. Я підійшов у темряві до столу, прислухався до тиші квартири і почув якесь шурхотіння за дверима до суміжної кімнати. Пройшов туди і побачив у місячному сяйві, що падало на письмовий стіл із вікна, як із факсу виповзає довгий білий язик паперу. Коли він виповз, я увімкнув світло і нахилився над столом.
У факсі, відправленому директору благодійного фонду "Корсар" Сотникову Миколі Івановичу, містилося прохання відвантажити Макарівському дитячому будинку три ящики фінського дитячого харчування. Повідомлялося, що за ними приїде завтра з оформленою заявкою такий собі Лумінеску Петро Борисович. Схоже, моя директорська робота вже починалася. Єдине, чого не хотілося, то це знати про вміст цих ящиків. Мені було абсолютно все одно: прострочене там дитяче харчування чи не прострочене, чи взагалі не дитяче й не харчування! Мені на це було наплювати. Хай пливе повз мене, хай за ним приїжджають, хай його забирають... Якби тільки моє головне життя, життя з Гулею, йшло гладенько та щасливо.
78
Два місця потому, ближче до першого, трошки запізнілого снігу, я пригадав ці свої думки і зрозумів, що не мав рації. До цього часу скринька Тараса Григоровича із записками вже здійснила закручений шлях на аукціон до Санкт-Петербурга та назад до Києва як подарунок багатого українця із Тюмені своїй історичній батьківщині. Про цей подарунок навіть написали в газетах. Отримані шість тисяч доларів я цілком віддав Петру — його суперником на виборах був якийсь бізнесмен із необмеженими фінансами. Переміг Петро. Коли він після перемоги заходив до нас ненадовго з пляшкою хорошого коньяку, я помітив, що він підкоротив свої вуса. Тоді ж він розповів мені про свою нещодавню зустріч із полковником Тараненком. За словами Тараненка частина піску була перевезена для експерименту в Крим. У чому полягала суть цього експерименту, можна було тільки здогадуватися.
Починалася зима. Ми з Гулею дивилися із вікна на білі пластівці снігу, які повільно летіли до землі. На підвіконні, втупившись поглядом у скло, нерухомим опудалом стояв хамелеон.
— Азра, — промовив я, дивлячись на нього і пригадуючи другу ніч біля могили дервіша, коли ми ховали майора Науменка.
— Що? — запитала Гуля.
— Азра, лагідний янгол смерті... Аман розповідав мені цю легенду...
— Азра, — задумливо повторила Гуля. — Так хотіла мене назвати мати. Батько був проти. Йому подобалося ім'я Гуля.
Я замислився. Пригадав ті сліди на піску.
А Гуля знову говорила, що хоче піти працювати. Я слухав її, мовчки кивав. І думав про те, що краще б нам до початку весни бути нероздільно разом і вдень, і вночі. Виходити інколи на вулицю, щоб послухати, як рипить під ногами сніг, і повертатися до затишного дому. Розмовляти ночами, натомившись від кохання. І мріяти вголос, мріяти про що завгодно.
Мене тривожило передчуття, що хтось або щось перерве спокій нашої зими. Що обставини виявляться сильнішими за почуття. Що я проклинатиму свою цікавість і при цьому платитиму, платитиму, платитиму за рахунками, які виставить мені життя.
Я обійняв Гулю, пригорнув її до себе. Спробував примусити себе ні про що не думати, а тільки дивитися на сніг. Безупинно і не моргаючи, як хамелеон.
Вийшло.
Епілог
За кілька днів я гортав рукопис Гершовича. За вікном і далі падав сніг.
Гуля була на кухні — варила казахський суп.
Хамелеончик облюбував підвіконня і тепер нерухомо лежав на маленькій подушці, зшитій Гулею спеціально для нього з моєї старої фланелевої сорочки.
Мій погляд затримався на сторінці зі щоденниковим записом. Вгорі стояла дата: "21 червня 1969 року".
"Шукаєш духовне, — знаходиш матеріальне, — читав я. — Шукаєш матеріальне — знаходиш або смерть, або нічого. Говорив про це сьогодні з Наумом. Пили каву в "акваріумі". Він тільки підсміювався. У нього хороший настрій — присвоїли капітана ГБ. Як же він тепер буде розриватися між своїм старим захопленням філософією і новою оперативною реальністю?"
"Коло замкнулося, — подумав я, озирнувшись на нерухомо лежачого хамелеона. — Гершович дружив із капітаном Науменком, я познайомився з покійним майором Науменком... Теж із подачі покійного Гершовича. Один покійник познайомив мене з іншим..."
За вікном падав сніг. Настрій мій був уже глибоко зимовим. Я пригадав про ту частину тіла майора, яку забрав із собою полковник Тараненко. Забрав, щоб відвезти на батьківщину. Цікаво: вже поховали ту частину тіла? Спалили в крематорії? Чи був почесний караул і належні при офіцерському похороні вистріли в небо? Чи був присутній при цьому брат небіжчика, Олег Борисович? Чи пахло на похороні корицею?
Я раптом усвідомив, що зобов'язаний Гершовичу не тільки знайомством з іншими покійними. Зобов'язаний і зустріччю з Гулею, з Петром і його батьками, з Галею та багатьма іншими. Небіжчик Гершович примудрився познайомити мене з купою людей. При цьому сам він був, здається, людиною досить самотньою. Іржавий хрест на його могилі, потривожений мною, виказував відсутність близьких та родичів.
Моя вдячність Гершовичу, висловлена подумки, поступово перетворилася на жалість до нього, до його смерті. Пригадалася могила дервіша на Мангишлаку, білий кам'яний стовпчик із прив'язаною вгорі смужкою зеленої тканини. Пригадалася і друга зелена смужка, прив’язана там само Аманом на згадку про похованого поруч майора.
Тепер мені думалось, що й майор був у чомусь дервішем. І Слава Гершович теж. Обидва вони щось шукали, й обидва, здавалося, не знайшли. Чи знайшов я те, що шукав? Ні, я знайшов зовсім інше. Я знайшов Гулю і був цьому радий. Був щасливий.