Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Мальва лежала на ліжку з загіпсованою рукою, коси розсипались по подушці, погляд блукав десь на стіні, а біля ліжка стояв на колінах Домірель, білочубий, гарний, у червоній сорочці, й шепотів щось палко–палко… Журба поклав вузлика на підвіконні, зіступив з карниза і пішов геть…

Не важко здогадатися, про що міг молитися Домірель, вклякнувши на одне коліно та тримаючи в руках шматок бруска з голкою. Могла бути то притча первозванця, який досі ще не зазнав любові, високої та всеспопеляючої, притча розгубленості та майже юнацької іще цноти перед великою жінкою, яка стрілася йому вперше, притча благання та моління, але ж міг бути то й монолог мужчини, свідомого віри у пагубність першого кроку назустріч такій жінці, як Мальва. І тоді монолог Доміреля, якби його записати дослівно, прибрав би чи не ось такого завершення:

«Мальво! Може, й ви з'явилися тут ненароком,

як з'являється квітка дикого маку на моєму городі, занесена вітрами з поля, але я то примітив вас іще тоді, коли ви вперше вийшли на люди зі своїм агрономом і коли Лель Лелькович запросив вас до вальсу. Я тоді танцював з іншою, якоюсь високою лемкою. Її ніколи ніхто не запрошує, вона з городньої бригади Купріяна, біля неї я міг видатись вам маленьким, ви могли навіть не завважити мене, але танцював тоді з вами не Лель Лелькович, а я, душа моя вже тоді витала над вами, кружляла довкола вас. Уявлення не маю, звідкіля виникають у людині такі передчуття, але я відчув уже тоді, що ця квола жінка, яка майже впилась від одної гальби пива, і є отією жінкою, в якій усе так гармонійно та несподівано заіснувало для мене: і сміх журливо–тривожний, і жести, і погляд, і колір кіс, і хода, і весняна кволість, геть–чисто все, чим може бути славною жінка о такій порі і в такий рік. І навіть ваш рудий агроном (може, Журба опинився у вікні саме на цих словах) сподобався мені, підсвічений вашим промінням. Коли він проїздив повз школу, журний якийсь і заклопотаний вічно, я подумки всідався на його колісницю поруч з ним і мчав до вас, потому ходив із вами по плантації, перевіряв оті ваші коритця, над якими й досі рояться метелики вашої весни. Найбільше я радів, коли дізнався, що агроном вам ніхто, що він просто сусід по хаті, нехай і залюблений у вас, нехай, що ж — це життя, а воно складається не так, як ми хочемо і як пророчимо собі. Воно обертає наші діла іноді всупереч нашим бажанням, помимо нашої волі й наших велінь. Якби Аристарх мав для вас вільну хату, то чи й опинилися б ви під одним дахом, а може, й на одному ліжку з тим агрономом? Все це я розумію і забуваю, ось моє вам слово Доміреля, якщо справді є доля, а в серці вашому є місце для моєї любові. З яким трепетом я чекав вашого повернення зі ставу тієї ночі, і як серце моє забилося, коли я підняв вас, розбиту, але живу. Я відчув у тому знак долі, нехай трагічний, але я поклявся собі любити вас і тоді, якби на все життя ви залишились у гіпсі…»

Чи не саме на цьому місці скінчився гас у лампі, гніт спалахнув, тоді погас і зачадів, а Мальва засміялась, поклавши здорову руку на плече Доміреля:

— І що б ви робили зі мною у гіпсі?

— Повіз би вас у мої Джерела до батька–матері.

— Отаку війкувату жінку, яка поїхала купатися з Лелем Лельковичем? Уночі…

— Як? Ви не вірите, Мальво?

— Вірю. Та тільки навіщо вона вам, товаришу Домірель? Коли ви можете взяти собі першу–ліпшу дівчину з тих самих Джерел і привезти сюди. Адже це так просто, набагато простіше, аніж везти туди каліку у гіпсі. Ха–ха–ха! До чого ж ви запальний, товаришу Домірель! Кажуть, ви турок. Це правда?

— Тому ви боїтеся у мої Джерела?

— Журба не відпустить… Якби я й хотіла…

— Ми можемо втекти. Ось зараз, уночі. На Пилипи, на поїзд. Ніхто і не знатиме, у мене ще місяць канікул. Там корова, свіже молоко. Річка внизу, грабовий гай. Хіба ж таке село, як Зелені Млини? Рай земний!

Мальва ніяк не могла збити Доміреля з серйозного ладу, то попрохала подати вузлика, що на вікні.

Домірель встав, приніс вузлика. Згадав, що коли він влізав сюди у вікно, то вузлика начебто не було.

— Звідкіля він тут узявся?

— Журба приніс…

— Хіба він був тут?

— Був. Але не схотів вас перебивати. Ану ж це ваше перше освідчення в коханні?

— Перше, Мальво… — все ще стояв Домірель з вузликом.

— Бачите, який великодушний Журба. Дав вам договорити… Ану ж розв'яжіть, що тут. — Домірель розв'язав, висипав на ліжко: сорочка, плаття, білі черевики і ще щось біле. — Ну, що ж, тепер є в чому втікати у ваші Джерела.

— І як це я не помітив його? — посміхнувся Домірель.

— А тепер, якщо справді ви любите мене, підіть туди, до Парнасенків. Там пасеться спутаний кінь на лузі. І «біда» у подвір'ї. Запряжіть коня і приїдьте сюди.

— Я можу попросити підводу в Аристарха. До самих Джерел. Як–не–як, а дві його доньки навчаються в мене. Я певен, що Аристарх не відмовить. Два дні — й ми у Джерелах.

— Напевне. Але досить з нас і «біди». Скромніше.

— Ну, а якщо вийде Журба і відмовить?

— Скажіть, що для мене. А відмовить, то хай

сам приїде сюди. Тільки ж не проговоріться про ваші Джерела.

— А який там гай! Ви, Мальво, такого грабового гаю не бачили. Низ чорний, а стеля зелена–зелена… А горби подільські! А горище! Сіно там… і дощ барабанить… Ви любите, коли об дах барабанить дощ?

— Люблю, але ніколи не чула…

— Ніякий джаз з тим не може зрівнятися!..

Домірель усю операцію з «бідою» виконав дещо інакше.

Він прокрався на подвір'я, впрігся у «біду», тихенько викотив її з двору аж до глиняків. Посидів там, навіть випалив цигарку й, упевнившись, що Журба спить, лише тоді побіг ловити коня. Мальва відстала від життя, бо кінь виявився не спутаний і піймати його було не так–то просто. Досить ідилічна напочатку картина — білий кінь на мокрому лузі, що нею так замилувався був Домірель, перетворилась для нього на справжні тортури, кінь ніяк не давався до рук. А ще загадав собі таку дурницю: «Або ж я піймаю його — і тоді Мальва моя, або ж цього ніколи не буде». Може, кінь жахався червоної сорочки, а може, ступила до гри й сама доля, бо ж хто весь успіх чи неуспіх нового засновку життя ставить у залежність від того, чи вдасться піймати коня на лузі?..

А тут тим часом повернувся з клубу Лель Лелькович (Пасовські вже коли прийшли!), той неоженьба, напевне, відвозив на хутір Паню, на тій самій рамі, на якій побувала Мальва, завів велосипед через головний ґанок, тоді тихцем відчинив учительську і, не запалюючи світла, влігся спати на просидженому дивані. Там він заночовував усі ці ночі, відколи Мальва зайняла його ліжко з чавунними бильцями такого химерного литва, що малюнок його Мальва так і не збагнула, хоч як напружувала свою уяву. Отак усе життя людина може дивитися на той витвір і не знайти в ньому знаку добра чи зла. Якісь крилаті істоти, наче схожі на ангелят, снують довкола чавунного древа, але метал такий, що їх легко можна сприйняти і за чортенят — кричуща невідповідність матеріалу і задуму, може, тому й Мальві між тими бильцями було так важко, за винятком хіба що тих небагатьох хвилин, коли полум'яний Домірель так пишномовно освідчувався їй у своєму першому коханні. У ті хвилини від Доміреля пахло пасльоном, жнивами і далекими землями, з яких прибув його предок кілька століть тому на подільські горби, стрімкі, як перше кохання, і глибокі, як розпач перед ним.

Глухо падають спілі циганки у траву, на світанку Ярема вийде з кошиком, визбирає їх, дрібніші, верхні, віднесе Пасовським, скаже: «Не та циганка, що колись була, геть не та». А спідні принесе сюди, для Леля Лельковича (ну, і для неї ж), тут скаже: «Ох і циганка, я вам скажу, такої ще не було!» Потім встане Лель Лелькович за стіною і побіжить на турнік крутити «сонце», тоді гайне вмиватися до копанки, що в яру. Далі зійдуться майстри на ремонт, і Лель Лелькович командуватиме ними весь день, кричатиме, галасуватиме, до самісінького полудня бігатиме по горищу, вимітить для бляхарів кожну шпаринку. Школа є школою, доки над нею добрий дах. Кричатиме їм: «Ге–гей там, замітьте собі, сьомий ряд від краю!» Але Мальва вже не чутиме його голосу над собою та перестуку молотків на даху, — її тут не буде. Вона в цей час могла б їхати собі до Джерел, якби не Журба та не роки. Гірка печаль її союзу з Журбою ще не раз і не раз переслідуватиме її, як тінь переслідує людину, так чи ж винна вона, що могла жаліти Журбу, могла б навіть мати від нього дітей, та ніяк не могла примусити себе полюбити його, віддати йому все єство душі, як могла б те ось хоч би цьому турку з Джерел, що все ж піймав коня і мчить сюди на «біді». Та є щось таке у Журбі, чого немає більше ні в кому. За його тихою та покірною вдачею вгадується Мальві несхитна людяність. Ну хто б іще приніс би їй перевдяганку і єдині білі черевики, щоб не ходила боса перед учителями? Мальва лише зараз, біля воріт, згадала про свої постолики й мимоволі озирнулась, чи нема поблизу розлюченого голландця.

Іще тоді, на світанку, сторожі, розходячись зі стайні до своїх постів, знайшли на подвір'ї постолики, то зв'язали їх шпагатом (озуванка ж бо для жнив!) і повісили на кілочку біля входу у правління, де вішають загублені та забуті речі. Ніхто до них не признавався, геть зсохли на сонці, та одного вечора їх не стало. А то Журба зняв їх з кілочка, оглянув і вкинув у «біду», тож–бо сам вимудрував їх для Мальви з її старих чобіт. Стоять вони під лавою. В одному ховається миша, все показує носик із дірки, а йому видається, що пальчик мізинний. І смішно так… Мальва носить затісне взуття, як і всі жінки до тридцяти років, то завше у неї мозоль на тому правому мізинцеві… Зараз миша повискує у постолику, чей, не одна, ото і всього згуків цієї ночі.