Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Це ти?
— Я, тітко… У вас не було Сташка Мальвиного?
— А він що, вже ходить до молодиць? Ха–ха!
— Ні, пропав десь…
— А я прийшла з буряків, скупалась у ставу й дивлюсь на себе… — Задула свічку: — Іди сюди! Хоч тебе поцілую… Ха–ха–ха!
Причинна, страх, убитий Джура — все разом погнало мене з цієї хати, хоч хвилю перед цим на мене дивились зовсім розумні очі, пройняті лише тугою ночі. Зінгерка лопотіла далі спідницями та все благала: «Не лети, хлопче, я ж бо нічого не бачу, тільки чую. А що вона там, Рузя?»
«Спить…»
«Кажуть, Синиця заникує до неї. А я не вірю. То вже було б чорті–що. Твої Валахи повинні б знати. Родичі ж її».
«Що знати?»
«Про Синицю».
Нічого вони не знають, ті Валахи, і гадки не мають, яка гарна тітка Рузя після купелі і які розумні у неї очі — одне твердять, що вона причинна, хоч і Синиця не зважив на ті пересуди, визнав її за нормальну і навіть зробив її ланковою. Синиця посилався на те, що Рузя грамотна, читає книжки з агротехніки, навчатиме інших… Сташка ми знайшли у хлівці, спав у жолобі.
Коли я повертався повз Рузину хату, то там було темно. Рузя вже лягла спати. Можливо, й справді Клим Синиця відродив її для Вавилона вдруге?
Сьогодні субота, то в Зелених Млинах лемки о цій порі саме збігаються на пиво, обмившись та перебравшись після роботи у празникове, — щоб заодне послухати божественну скрипку Сильвестра супроти ночі. Чи вже ж і цього разу та скрипка не нагадає Мальві про сина? Валахи кажуть, що законної дитини, мовляв, ніхто вовік не кине, а паче на сліпу Зінгерку, яка й сама здитиніла за цю весну. А ще Валахи похвалялись, і то здебільшого на людях, що, якби Сташко від Андріяна, а не бозна від кого, то вони забрали б його до себе. Зінгерка, прочувши про те, віддячила, кинула Валахам також на людях, на святі гойдалки: «Взяли б і зацюкали б хлопця. Ви он своїм валашатам раду дайте, розігнали по світу (певна річ, то був натяк на мене). А мій при мені, зрощу ще його на вашу голову. Зрощу!» Відтоді Валахи ніколи не чіпали на людях ні Мальви, ні її сина, а в хаті… У кожній хаті суд вершиться над нами постійний і нещадний, і з того великого театру до нас доходять лише паузи, які дано кожному розуміти і витлумачувати собі на шкоду або ж собі на користь.
Дзінь–дзінь! Що за чортівня, вже й у Вавилоні об'явилося коло (хто? чиє? і чому Валахи мовчали про це?). Прямо на мене летить на колі жінка, її тінь падає з греблі до ставу, там її видно навіть краще, ніж тут, зиркає на мене, не впізнає, проскакує, на мій подив, геть розлатаний міст, вилітає на гору, у Чапличів провулок, там знову «дзінь–дзінь» (ще стріла когось), і вже чую її на самій горі, у подвір'ї Зінгерів. «Мамо, мамо! Відчиніть. Це я…»
Мальва! Цілий світ для мене ніби повернувся з нею сюди. І як воно так відбувається в житті, що ти подумаєш про людину, мимоволі, знічев'я, а вона вже тут, вже й спалахує для неї віконце, відчиняються двері, і вже в сінях — дзінь–дзінь–дзінь–дзінь! — а то вже для сина, чути ж бозна–куди. Скрипнули двері у Явтушка, вийшов подихати нічним повітрям великий вавилонянин, а там, звідки прибула Мальва, Лель Лелькович, тонкий знавець Вавилонського царства, одпивши пива, напевне, витанцьовує з Панею Властовенко падеспань, і лемки в захопленні від цієї, нехай і не з'єднаної пари. Мої ж натруджені Валахи сплять як убиті. «Знайшли?» — «Знайшли…» — «Бідне дитя. Отак сплодять на світ і забудуть…»
Вранці не то Рузя, не то Пріся (обидві вже встигли побувати тут) принесли Валахам вість: вночі повернулася Мальва, сама, без Журби, заробила там велосипеда на шкідниках (он які там премії!), то прикотила на ньому, аж геть хвора, кашляє, не інакше як приїхала помирати. Сухоти, заміжжя, чужа сторона — одне до одного, от маєш тепер.
На гойдалку збиралися по обіді, люду набилось, як ніколи, запрудили все подвір'я, і вийшла до них Мальва, привіталася з усіма, а з Валахами обнімалась, як і належало колишнім родичам, і пила, і сміялась, і двічі чи й тричі ставала на гойдалку з парубками, що повиростали тут. І затишно було Вавилонові з нею, а мені згадався чомусь Журба, хата Парнасенків на підгір'ї і тиха покинутість Журби у тій хаті, серед ночі… Несила йому звоювати оцю непідвладну вавилонську душу, що нею є Мальва. «А, бісеня! — помітила і розсміялась. — От бачиш, знову ми тут…»
Частина друга
Розділ перший
Ніхто не міг сподіватися, що вавилонські якості Явтушка проявляться з новою силою після того, як він був позбавлений власного поля, коней, які мав згодом замінити на волів сірої глинської масті, і то неодмінно сірої, вірячи в глибині душі, що до його примарного щастя певніше буде добиратися саме на таких волах; позбавлений воза, який, окрім прямого призначення, правив йому ще кожного літа вночі за ліжко, — вистелене мішанкою або ж вівсянкою, — а вдень утворював холодок, з якого приємно було дивитися на колеса, споглядати після гарного обіду їх ідеально просту довершеність, — незбагненний політ мислі уловлював Явтушок в ободі та шпицях, які вкупі свідчили ніби про саму безперервність світу; Явтушок був переконаний, що за принципом колеса влаштована й сама Сонячна система з усіма планетами та супутниками планет, і тому вважав колесо чи не витвором самого Господа Бога, якщо такий є, а не розуму людського, у можливості якого Явтушок не вельми вірив, певен, що той більше налаштований до руйнування, аніж до творення; позбавлений борін, котка, сепаратора і плуга (який чудовий був плуг, хоч так і не оплатив його до кінця Моні Чечевичному!). Маючи те все, Явтушок не на жарт був пройнявся химерним прагненням колись піднятися над Вавилоном, і якщо не поневолити, то принаймні підкорити його собі бодай на останні роки свого життя. Був притому ще певний розрахунок і на плодючість Прісі, яка мала заселити Вавилон його, Явтушковими, дітьми. Ну, певна річ, його — у такій мірі, в якій те робилося досі (не скидав з рахунку і Соколюків, та й сам іще почував себе ратоборцем неабияким). Отак він собі усе те обмізковував у години возлежань на возі та під возом, найбільше під впливом коліс, ну і, звичайно,
Старший конюх — великий пост, і Явтушок обіймав би його, може, й до самісінької смерті, якби до кінця вірив у те, що колгосп — річ вічна, а не тимчасова. Щодосвітку мав таке почуття, що йде до стайні востаннє. Те почуття наростало у ранкові години, коли Варивон Ткачук, новий голова, надісланий з Глинська, разом з бригадирами виправляв наряд — біганина, крик, лемент, а тоді знову все влягалося, у тому ранковому хаосі верх брав якийсь порядок — колгосп продовжував існувати, а уряд не робив ніяких таких заяв чи натяків про те, на що сподівався Явтушок. Тих натяків Явтушок вишукував у газетах щоразу, коли Протасик, вавилонський листоноша, цей великий марафонець, приносив з Глинська свіжу пошту.
Начальник «пошт і телеграфів» Харитон Гапочка настійно вимагав оснастити Протасика підводою, але не було вільного воза, а сісти верхи на коня Протасик не відважився б навіть за наказом самого Гапочки, тому носив пошту пішки, щодня долаючи більше тридцяти кілометрів (до Глинська й назад), і через те запізнювався з різними декретами на цілу добу. Поволі Явтушок втратив надію, що колись вийде його декрет, але від того мало що змінилося в душі Явтушка. І коли він отримував по жнивах свої та Прісині зарібки, які вміщувались у двох–трьох клуночках, то казав: «Оце–то капнуло, добра б йому не було…» Але згодом, через якийсь рік–другий, коли вони з Прісею забирали з комори велетенську мажу міхів, запряжену волами, то Явтушок поганяв не прямо додому, а через саму Австралію (найдальший закуток), щоб капосні вавилоняни бачили, що таке Явтушок з хлібом. Сама гордість, сама гідність.
І все ж Явтушок є Явтушок, його самим хлібом не вгамуєш, йому подавай або райське життя, або власну землю, на якій рабство йому було б миліше за свободу. А тут іще Фабіян з отим своїм Вавилоном, який нібито й загинув через розкіш. Чи вичитав, чи сам вигадав, що у розкоші годі чекати доблесті. У хаті Фабіяновій холоднеча, то він взимку мало не щовечора приходить грітися до конюшні. З цапом, у Боніфацієвій бекеші, що вже на ладан дихає, у заячій шапці. Та все у тих–бо золотих окулярах. Заляжуть на сіні, цапок жує жуйку крізь дрімоту, а Фабіян вдається до древнього Вавилону, та так, наче він живе там і знає кожний вавилонський камінчик. Бродять собі по вулицях після єгипетського чи перського походу отакими собі скіфами, у яких повні калитки золота, рабинь купляють на одну ніч, а просто неба на вогнищах уже смажать для них молодесеньких буйволят, вина ллються південні з мідних дзбанів — скіфи двадцять вісім років майже правили отим Вавилоном. Жінок собі побрали там у дружини, а жінка вавилонська — то таке диво, зіткане з безлічі народів — з персів, іудеїв, мідян, філістимлян, ну й самих скіфів, певна річ, а ще те, що не просто собі жінка, а власниця великого скарбу: жінки у Вавилоні мали свою маєтність, незалежну від маєтності чоловіків. Отож колгосп і починає зрівнювати жінку з чоловіком: оце мої трудодні, ото — твої. А що означає рівність маєтна: те, що жінка стає незалежна, рівна у правах, вільна навіть поміняти чоловіка.
Тут Явтушок рвучко підводиться з сіна й під регіт інших конюхів хапає свого гарапника, того, яким лякає жеребців на моціонах, і лунко стріляє. «Убив би свою на місці!» — «Нічого, нічого, звикнеш», — утішає його філософ. «Да ніколи такому не бувать, щоб людство поверталося до старого». Потім усю ніч не дає Прісі спочинку. А все фантазія. Після тих оповідей про вимерлих дві тисячі років тому вавилонських парій. Дивувався лише, чому Фабіян тої фантазії не може створити для себе, подався з цапком на Татарські вали, тоді як жінок одиноких уже в цьому Вавилоні хоч греблю гати. Як від греблі брати: Рузя, Яся Болотна, Мальва, Клавдія Опішна (Никодима Опішного вбила січкарня минулої осені), Меланя Калашна, диво — Калашний служить надстрокову десь аж біля Маньчжурії, і пішло, і пішло… Та найвищої хвали заслуговує, звичайно, Клавдія Опішна — стан має гарний, і твар вродливу, і руки такі пухкенькі, теплі, що коли обійняли Явтушка цієї весни (виорав для неї города), то він мало не зомлів у тих обіймах. Раніше ніколи не думав, що може подобатися жінкам. Взимку нема причини податись Явтушкові до Клавдії Опішної. А навесні, може, знову виоре для неї города… Плуга знайде, а коні всі під ним.