Легенди Львова
Шрифт:
Сходи привели до нових дверей, які стерегло двоє великих чорних псів з очима, що горіли, наче розжарені вуглинки. Хлопчик витяг з-за пазухи залишки свого обіду і кинув недоїдки псам. Собаки схопили їжу і пропустили малого.
Клямка на дверях була липка від ще не засохлої крові, але це не спинило Лесика. Він натиснув на клямку і зайшов до червоної кімнати, в кутику якої побачив величезну піч і високу худорляву жінку в зеленому. Коли господиня повернулася, хлопчик побачив, що волосся і очі
– Добрий вечір. – Лесик від страху ледве ворушив губами. Бузинова пані у відповідь лише кивнула.
– Я прийшов до вас. пані, щоб спитати, навіщо ви шкодите бідним людям? Минулої зими ви зламали моєму батькові сани, і тепер він не зможе купити собі чоботи, а мені теплий кожушок. Петро Фальчук через вас не може ходити, а Меланка з Лисиничів – говорити. Ви ж знаєте, що бідні люди ходять до вашого лісу не з доброї волі. Інакше їм не прожити, – скоромовкою випалив Лесик і замовк, з-під лоба позираючи на Бузинову пані.
Та продовжувала зловісно посміхатися і відповіла, не припиняючи мішати щось у казані великим дерев’яним черпаком.
– Спочатку скажи мені, як тобі вдалося пройти повз моїх псів?
– Я кинув їм хліба.
– Хм… Щось надто розжиріли, розлінувалися мої кудлаті. Забагато я їм даю їсти. То ти, кажеш, так сильно любиш свого татка і всіх покривджених, що насмілився прийти сюди? – посмішка Бузинової пані стала ще зловіснішою. Вона покинула мішати своє вариво і зробила крок назустріч хлопцеві. – І не страшно тобі?
– Так, пані, я люблю свого татка і шкода мені покривджених. І коли йшов до вас, то боявся, але тепер мені…
– Що тобі? – прошипіла Бузинова пані, і її рука схопила хлопчика за плече.
– Т-тепер ме-мені з-зовсім не…не страшно, – відповів Лесик, але зуби його зрадливо застукотіли.
– Он як! Не страшно?
– Н-ні!
– Це тобі так тільки здається!
І рука Бузинової пані стиснула плече хлопчика ще сильніше. Потім зеленоока чарівниця з силою дмухнула на Лесика і він перетворився на велику петрушку, котру господиня відразу ж вкинула до казана.
– Якраз однієї петрушки мені і бракувало, щоб зупа вийшла смачна, – і Бузинова пані знову заходилася мішати вариво у казані великим дерев'яним черпаком.
Незабаром зупа закипіла і яскраво червоне шумовиння піднялося над казаном. Ще трохи, і все опинилося б на підлозі. Бузиновій пані ледве вдалося вчасно зняти казан з печі, але кілька крапель все ж таки вихлюпнулося. Плями нагадували свіжі криваві сліди від дитячих ніг.
ВОДЯНИКИ
Колись Полтва була бурхливою річкою і не
Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.
Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.
Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;
– Ну, як іде карта?
Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:
– Кому йде, кому не йде. І грали далі.
Чоловік приступив ближче і сказав:
– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.
Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:
– Одна душа… ще одна душа…
Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:
– Хто піде за мною вигру забрати?
Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.
Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.
Господар показав десять гладущиків і сказав;
– То є твоя вигра.
Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:
– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.
Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.
– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.
Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями в ліхтарях, що мали три шибки і кріпилися до мурів будинків. Але світла їхнього було замало і вже на початку 18 століття з'явився цех ліхтарників.