Легенди Львова
Шрифт:
– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.
– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.
Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа
Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.
Ніч проминула для Рози, як довга смуга
Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.
– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.
– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.
– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.
І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.
Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.
– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…
Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…
– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:
– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?
– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!
Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.
Давно вже вони так ситно не їли.
– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.
– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.
Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.
– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?
– А може то був лише сон!
– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!
І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.
– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.
– Можу
Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:
– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.
І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.
Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.
– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.
– А скільки ж ви хочете за цю забавку?
– А скільки вам не шкода?
Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.
– Ну, дам вам триста гульденів.
– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.
– То беріть шістсот!
– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?
– Добре, дам вам тисячу!
– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.
Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.
Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.
Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.
– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?
Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.
Про раббі Ельханана з Бібрки розповідали подиву гідні історії. Коли він приїжджав на своїй бричці до Львова, люди збігалися звідусіль послухати, що скаже мудрий чоловік. А чимало було таких, котрі чекали чуда. І великий рабі ніколи не скупився на чудо для всіх, хто його боготворив. Він воскрешав мертвих, зцілював хворих, а з Господом розмовляв так. як ото я з вами.