Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Зробилося так добре, що я почув, як сама Лозанна з усіма своїми лозами звернулася до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, як гарно миритися? А ти думав, я тільки й умію, що вдаряти під дих?».
ЛОНДОН, 2002
Королева-матір Єлизавета Бовз-Лайон, остання імператриця Індії, переставилася 30 березня 2002 року на 102 році свого монаршого життя, розтягнутого на все XX століття з невеличким XXI-бонусом. Як усі правильні люди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета спостерігала за її мирною та безболісною кончиною, весь час перебуваючи поруч
Наступної п'ятниці, 5 квітня спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летючою арфісткою, було покладено на артилерійський лафет. Церемонія перевезення тривала десять хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, як труну встановили на п'єдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалося публічне прощання, і середньовічне приміщення Вестмінстер Голлу відчинило двері для всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощання тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітня. Об 11 годині почалось урочисте перевезення Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочалася заупокійна служба англіканського обряду. Найвищий ієрарх англіканської церкви Архиєпископ Кентерберійський у своєму жалобному промовлянні сказав, що «Вона була силою, гідністю та сміхом». Останнє слово (laughter), на мій погляд, можна розуміти як «радощі» або «веселощі духу».
Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.
І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.
А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет — і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!).
Утім, до остаточної
Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.
ЛЬВІВ, завжди
«Тільки до Львова!» — повторював я і в п'ятнадцять років, і в шістнадцять, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існування якої навіть не здогадувався. «Тільки до Львова», — така була моя відповідь на запитання, куди я подамся вчитися після школи.
Чому саме він? Я ж мав про нього на той час вельми розмите уявлення. Головним чином — як про залізничний вокзал, з якого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, я понад усе хотів до Львова тому, що він здавався мені вокзалом на празькому передмісті. Боюся, що я в цьому не помилявся.
Проте я досі не натішуся з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна для поляків. Якби їм це вдалося, то Львів був би за кордоном, і — геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщею проходив би десь поблизу Винників, за ним починався б Захід. І нас туди не пускали б.
Наслідком того, що історія не визнає умовного способу, стали не тільки п'ять моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що я досі написав. І якщо в мене є свій Дублін, то це Львів [67] .
Пишучи про нього, я вже не можу не повторюватися. Утім, я намагатимуся з кожного повтору, якщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім для самого автора, писання перестає бути писанням і перетворюється на переписування. Якщо вдаючись до повторів, я підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори.
67
Включно з Дублянами.
У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін є нотатником. Зі Львова ж, перефразовуючи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: я впевнений — з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний — у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, я згоден — про нього вже трохи романів написано і серед них є цілком непогані. Але як охопити всі можливі значення цього міста зі змінними властивостями?
Я навмання перебираю їх по одному, розуміючи, що ніколи не вичерпаю.
Колись я назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гаванню.
Тобто хай це буде узбережжя, можливо, гирло великої річки, акваторія, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезення, крани, баржі і цілодобові притони.
Станіслав Лем у «Високому Замку» згадує бюро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделями океанських пароплавів («Лузитанія», «Мавританія») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоєнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові — здається, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло — у 1939-му?
У будь-якому разі саме з того моменту Львів перестав бути явним портом і став таємним. Не бути портом узагалі він не може — така воля його засновників, що кілька століть шукали для нього місце достеменно посередині між морями Балтійським та Чорним.
Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністю (перший — лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море.