Чтение онлайн

на главную

Жанры

Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:

Іноді в «Понорці» читають свої твори панове і пані літератори. Значно частіше в ній грають рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж).

Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полюбив і пригощав до ранку всім, що має, головним чином душевністю та сливовицею. Він особисто визвучує кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам запеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гіпар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитячі уявлення про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року.

Серед чехів досі спостерігається чимале число старших літами чуваків з гіпівською

довжиною волосся. Таке враження, що саме чехи є найвірнішими синами того особливого часу і стилю, найпослідовнішими носіями тих революційних цінностей. Може, більшість із них просто застрягла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикою і дедалі ближчим гулом радянських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухають музику, з якої все й почалося.

У «Понорці» таких типів зустрічаєш просто неминуче. Один з них з'явився ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну свою подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалися, переплівши долоні. Але головним чином витріщалися на нас. Я ловив це витріщання постійно: і перед концертом, і під час, і після, коли ми з карбідами розбрелися по господі, і всі хотіли нас частувати своєю чеською вайлуватою вдячністю. Але він, той тип, лише витріщався в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своєї подруги. Так, іноді вони ще й перемовлялися, не зводячи з мене очей. Чогось я був певен, що він обов'язково підійде. Проте він усе не підходив.

Протягом того і наступного вечорів у «Понорці» я випив, здається, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тільки той тип уперто тримався звіддалік. Мені почало здаватися, що вони з тією його милою навмисне вибирають такий столик, щоб увесь час мене бачити. І щойно я зникаю з їхнього поля зору, як вони пересідають до іншого столика, звідки мене знову стає видно. Це була трохи параноя, згоден. Її, можливо, й не з'явилося б, якби вони хоча б не перемовлялися про мене своїми дещо скривленими упирячими ротами.

Третього — й останнього — з вечорів я на прощання обійняв добрягу Зденека і вийшов у темряву. Мій потяг до Львова відходив за якісь півтори години. Пройшовши з півсотні метрів угору вулицею Првні Має, я почув, що за мною хтось женеться. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовою третьої країни.

То був, ясна річ, він, з розвіяними від бігу сивими патлами. Він підійшов майже впритул і, дихнувши п'ятнадцятим за вечір старопраменом, вибачився за свою погану російську. Я відповів, що зрозумію чеською. Він щасливо завсміхався і спитав: «Але ж ти знаєш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше я. Він став плутано пояснювати, що його цікавить лиш одне запитання, одне-єдине, але воно півжиття не дає йому спокою, та де там півжиття, дві третини життя, ніяк не менше. Це стосується російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «Яку саме?» — перебив я його. Він набрав у груди повітря, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіян є така приказка: только для любимой хуй стоит дубиной?».

Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.

Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдячною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю дубиною.

ОСНАБРЮК, 2005

В Оснабрюку народився Еріх-Марія Ремарк, і якби цього не трапилося, то навіть не знаю, чи я колись у ньому побував би. Це не означає, що я навмисне подорожую ремарківськими місцями, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти.

Перший: у часи, коли я щойно народився, його дуже любили мої батьки. Вони в цьому аж ніяк не були оригіналами,

Ремарком тоді зачитувався увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здається, бідному романісту від усієї тієї любові з мільйонними накладами книжок навіть і шеляга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самая Читающая Страна в Миреприєдналась як на зло аж по його смерті.

Другий мій сентимент має на ім'я Марлен Дітріх. У Ремарка з нею був багатолітній, жахливо нервовий і взаємно виснажливий роман. При цьому він, увесь стікаючи кров'ю, називав її Пантерою. Вперше вони, две звезды, покохались у Венеції, де Ремарк пізньої ночі відпровадив її до дверей готелю. Важлива деталь: вони мешкали в різних готелях. Так от. Ремаркові скидалося на те, що Дітріх не проти. Тоді він і вимовив слова, за які я його настільки шаную. «Мадам, — сказав Ремарк, — на фронті я отримав кілька тяжких поранень, останнє з них виявилося фатальним. Я не зможу бути для вас добрим коханцем, але обіцяю бути незабутньою лесбійською сестрою». Швидше за все, він виконав обіцяне, інакше якого біса їхня спільна історія тяглася б ще стільки років.

Не пригадую, як називався той готель у Венеції, але мій готель в Оснабрюку називався «Ремарк». І ми в ньому з'явилися майже водночас із Леолукою, сицилійським героєм, що надалі буде головним героєм цієї оповіді. Леолука Орландо і я мали стати чимось на кшталт кавалерів Ремарківського ордена. Але я не про це.

Я про те, що червневі надвечір'я тягнуться страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходять у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрявою мене раптом осінило, що це ніякі не жарти — ці височенні атлетичні типи у приблизно однакових костюмах і краватках, які всі ці години з протиприродною насолодою потягують мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно для нас же пасуть очима, вухами, потилицями, спинами і шостим чуттям увесь навколишній простір. Бо вони — найсправжніші агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхнє завдання — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Щойно мене осінило, як я тут-таки відчув десь поблизу щонайменше одного снайпера, десь, приміром, на даху. Там обов'язково мусили чатувати снайпери! З популярним нині словом «чат» це чатування не має нічого спільного.

Я також про те, що наші з Леолукою готельні номери розташовувалися поруч, а це означає, що коли ми з Пат поверталися до свого номера пізно вночі, то обов'язково зустрічалися з черговим агентом, який контролював усі пересування коридором. Але не тільки вночі: якщо ми заходили вдень, то все одно перетиналися з черговим агентом (часом аґенткою, красивою, мов аґент Нікіта). Це, мабуть, означало, що Леолука у себе в номері. А може, й не означало — просто охорону його номера вони несли цілодобово, незалежно від того, де сам він у ту мить перебував. Бо якщо, наприклад, зняти охорону хоча б на пару хвилин, то хтось же обов'язково (під виглядом готельної обслуги, наприклад) занесе Леолуці до номера, наприклад, вибуховий пристрій (розкішний букет асфоделей, таємничий пакунок у дорогому обгортковому папері, відро шампанського зі смертоносним сувеніром на дні).

Аґенти були красиві й добросерді і завжди якось трохи по-змовницьки нам посміхалися, мовляв, і ви влипли, і ми. У випадку чого — якби ми з Пат раптово виявились купленими мафією Леолучиними кілерами — вони не задумуючись прошили б нас зі своїх автоматичних пістолетів.

Уночі в ліжку ми пошепки розвивали сюжет: вартовий офіцер під дією досипаного до вечері (різотто!) снодійного намертво засинає в коридорному фотелі, люди мафії з відмичками від усіх номерів безшелесно прокрадаються коридором, відчиняють двері номера і безконечно довго палять зі своїх заглушених стволів по розстеленому ліжкові, аж поки кров з наскрізь просяклих матраців не починає цабеніти на підлогу. Отоді й виявляється, що вони помилилися номером — це сусідній. Наші з Пат подірявлені трупи будуть поховані в Україні з особливими почестями.

Поделиться:
Популярные книги

Магия чистых душ 2

Шах Ольга
Любовные романы:
любовно-фантастические романы
5.56
рейтинг книги
Магия чистых душ 2

Камень

Минин Станислав
1. Камень
Фантастика:
боевая фантастика
6.80
рейтинг книги
Камень

Прогрессор поневоле

Распопов Дмитрий Викторович
2. Фараон
Фантастика:
попаданцы
альтернативная история
5.00
рейтинг книги
Прогрессор поневоле

Адепт: Обучение. Каникулы [СИ]

Бубела Олег Николаевич
6. Совсем не герой
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
9.15
рейтинг книги
Адепт: Обучение. Каникулы [СИ]

Газлайтер. Том 4

Володин Григорий
4. История Телепата
Фантастика:
попаданцы
альтернативная история
аниме
5.00
рейтинг книги
Газлайтер. Том 4

Провинциал. Книга 7

Лопарев Игорь Викторович
7. Провинциал
Фантастика:
боевая фантастика
космическая фантастика
5.00
рейтинг книги
Провинциал. Книга 7

Назад в СССР 5

Дамиров Рафаэль
5. Курсант
Фантастика:
попаданцы
альтернативная история
6.64
рейтинг книги
Назад в СССР 5

Темный Лекарь 3

Токсик Саша
3. Темный Лекарь
Фантастика:
фэнтези
аниме
5.00
рейтинг книги
Темный Лекарь 3

Наследник

Кулаков Алексей Иванович
1. Рюрикова кровь
Фантастика:
научная фантастика
попаданцы
альтернативная история
8.69
рейтинг книги
Наследник

Долг

Кораблев Родион
7. Другая сторона
Фантастика:
боевая фантастика
5.56
рейтинг книги
Долг

Жребий некроманта 2

Решетов Евгений Валерьевич
2. Жребий некроманта
Фантастика:
боевая фантастика
6.87
рейтинг книги
Жребий некроманта 2

Путь (2 книга - 6 книга)

Игнатов Михаил Павлович
Путь
Фантастика:
фэнтези
6.40
рейтинг книги
Путь (2 книга - 6 книга)

Гром над Империей. Часть 1

Машуков Тимур
5. Гром над миром
Фантастика:
фэнтези
5.20
рейтинг книги
Гром над Империей. Часть 1

Великий род

Сай Ярослав
3. Медорфенов
Фантастика:
юмористическое фэнтези
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Великий род