Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
ПАРИЖ, 1999
От і ще один урбаністичний монстр, ще один Пуп Землі, ще одна Столиця Світу. Причому — з відвертими ознаками сексуального збудження: який там Паріс — Пріап! Той, що в нього вічно стоїть. І коли навіть правда те, що французькою Париж — вона, то все одно стоїть, бо навіть у неї стоїть. Або ще інакше: якщо вона — то не Пуп Землі, а її Діра.
Париж і секс — це вже не синоніми, а щось ближче. Це той випадок, коли все, що знав, підтверджується, хоч як би хотілося ламати стереотипи. Найясніше це сформулював Сашко Кривенко. Він тоді вислав по нас у Бориспіль редакційну машину, й нас привезли просто до нього. «І як вам Париж?» — запитав Сашко. Після чого, не чекаючи відповіді, додав: «У мене там вічна ерекція». А мені подумалося: Господи, як гарно він це сказав,
Чи він при цьому цитував Генрі Міллера? Можливо. Підкажіть-но хто-небудь: де в чорта в Міллера ці чотири-п'ять слів, у яких помістилося все, що ви насправді хотіли знати про Париж? Хоч насправді хотілось би знати інше: що такого це місто має в собі? Чому саме воно? Яка природа цього природного явища?
Якщо виходити з того, що проституція є найдавнішою професією, то Париж — місто зародження всіх професій як таких. У раніших містах-цивілізаціях (Вавилон, Александрія, Рим) проституція була покликанням. У Парижі вона стала професією. Швидше за все це якось пов'язано з християнством — саме воно скасувало ритуальний бік любощів і тим самим перетворило жриць кохання на працівниць панелі, а дарування на продаж.
Професія ж — це передусім техніка. Тобто з одного боку, як стверджує словник, «сукупність засобів і знарядь праці», а з іншого — «сукупність прийомів і навичок, що застосовуються в певній діяльності, ремеслі, мистецтві». І звідси — «володіння такими прийомами, навичками, професійне вміння і майстерність».
Техніка проституції наскрізь просякла францужчиною, а отже в першу чергу парижчиною. Серед її аксесуарів (глибоко не вкопуючись, я беру перше, що спадає на пам'ять) і «французьке ліжко» — особливий ліжковий стандарт, суттєво ширший, ніж односпальний, і вужчий, ніж двоспальний, без роздільної щілини, як у звичайному двоспальному, і «французька білизна», і «французький поцілунок», що передбачає контакт язиками [88] , і «французьке кохання», тобто відповідно кунілінґус чи мінет, що його в нас дуже часто помилково називають міньєтом, тим самим підсвідомо ще більше офранцужуючи. Після цього згадуються вже зовсім двозначні «французька кухня» та «французькі делікатеси».
88
Тут є одне «але»: проститутки старої школи просять не цілувати їх у губи, себто «французький поцілунок» унеможливлюється. На сьогодні цей професійний забобон, здається, подолано.
Ну, і «французька хвороба», зрештою — як побічний наслідок недостатньо кваліфікованої професійної діяльності.
Епітет «французький», таким чином, варто прирівняти до «сексуальний» або принаймні «еротичний».
Велика французька культура — та, яка насправді чуттєва й тілесна, ніби дама з великими оголеними грудьми, що піднімає збуджену націю на барикади.
Велика французька революція — та, яка насправді відбулася 1968 року.
До цього згадаймо ще слово «куртизанка» — куртуазно паризьке і партизанське.
І не в останню чергу — французькі парфуми, ця феєрія феромонів, зваблювання запахом, стрибок із тваринного у сюрреальне.
Паризькі запахи я, здається, передчув, коли у другій половині 1980-х написав рядок «і пражанки пахнуть як парижанки». Звідки мені було знати, як пахнуть пражанки? Коли я дитиною бував у Празі, я ж не принюхувався до пражанок, настільки раннім я не був. Можливо, коли з'являвся той рядок, моїй підсвідомості йшлося не про парфуми? А, скажімо, про запах свободи, тієї празької, про яку в цій книжці я невдовзі ще писатиму? Свобода — явище гормональне, вона неминуче виділяє таємні секреції, вона кличе і заманює.
Хоч там як, але у другій половині 80-х я не міг знати, як пахнуть пражанки. А парижанки — тим більше. Це фонетика, що замінивши еротику, стала ерофонією. Чули ви таке слово? Ще ні? Цілком можливо, бо я його щойно винайшов.
Як можуть пахнути парижанки? З чим це порівняно? З французьким сиром? Камамбер? Щось радикальніше, рідкісніше? Епуас? Мюнстер? Лянґр? Пон Льовек?
Мені не йде з голови той липень і спека, і місце, куди ми вперше прийшли з Пат — фонтан Медічі у Люксембурзькому саду: черговий омаж для Райнера-Марії Рільке, бо я (ви про це вже читали) всюди нав'язую всілякі маршрути його місцями. Однак того
Можливо, та гнилувата вологість у спекотному повітрі саду? Декадентські віяння з некрофільською прохолодою?
Але то було ще першого разу — коли ми з Пат мешкали у принагідному напівпідвалі на північному сході, посеред Бельвіля з усіма його в'єтнамо-китайськими нюховими компонентами. Звісно, вони відволікали, забиваючи нам ніздрі з лише фаст-фудам притаманною безжальною інтенсивністю. Виловити в цих слиногінних сумішах інтимні запахи парижанок здавалося геть нереальним. Можна було, звісно, ризикнути і з дослідницькою метою затягти до нашого напівпідвалу яку-небудь професіоналку (Пако порадив би шукати на Пляс Піґаль), але тогочасні статки не дозволяли нам і мріяти про таке.
Останнього дня прорвало каналізацію — ми ледве звідти втекли.
Того ж року восени я знову(хтось пам'ятає цей анекдот?) приїхав у Париж. Цього разу то був готель на рю дю Сінь [89] , назву якого з причин, що стануть вам зрозумілими далі, я замовчу. З готельного проспекту випливало, що то «автентична будівля XVII ст. у серці міста з традиційною і водночас родинною атмосферою». Там усередині і справді збереглися ще ті, старопаризькі габарити — передреволюційні, передбульварні, передосманівські, така собі тіснота антикварного штибу. Це щодо інтер'єру. А щодо розташування — також правда: у серці. Форум поруч, Шатле поруч, Лувр поруч, за ним сади Тюїльрі, Сіте близько, Сен-Мішель через річку.
89
Малеча має рацію, коли зауважує, що від написання кирилицею французький лебідь (cygne) перетворюється на китайського (сінь).
А головне — навколо був Сен-Дені з його повіями. Пригадую, як вони завжди там походжали, перед будинковими брамами й на перехрестях, і як вони по-всякому, часом і свистом, ледь не художнім, закликали до себе нас, перехожих чоловіків. Одного разу ми всією ватагою сунули по рю Сен-Дені вниз від станції метро «Страсбур — Сен-Дені» і хтось узявся їх фотографувати з безпечної відстані, всі ці їхні розрізи, декольте, боа й панчохи на шовкових підв'язках. Тоді Пако, наша людина в Парижі, так і кинувся йому навперейми і, люто нагримавши, змусив пензлювати далі й не озиратися. За його словами — і він мав рацію — ще хвилина, і з-під землі вискочило б кілька здоровенних абреків, яких довелося б заспокоювати хіба що відкупом, і ще невідомо, чим усе б закінчилось. Я нагадав йому, що влітку ми крутилися десь тут утрьох із Пат, і їй таки вдалося поклацати цілком без наслідків. Ми потім роздрукували ті кілька фоток зі, здавалося б, нічим не прикметними вуличними перспективами, в яких завжди бовваніло дві-три характерні жіночі постаті. «Так то було дуже здалека», — зауважив Пако. І знову слушно.
Одного з перших вечорів я раніше за інших повернувся до готелю і зачинився в кімнаті. Удень зі мною трапилося те, що зазвичай траплялося в ті роки як результат поєднання алкогольної ночі (того разу — двох поспіль), кризи середнього віку, міцної кави і сигарет — я публічно знепритомнів. Чому це сталося саме на бульварі де Севастополь, однозначно не відповім. Невже в усьому винна його назва? Пам'ятаю, як у тому в'єтнамському поплавку all you can eat [90] , куди завів нас пройдисвіт Пако, щоб ми за сорок франків наїлися на три дні вперед, я раптом подумав: «Щось тут мало повітря». Ще пам'ятаю, що виходив з нього на бульвар, дивуючись, як можна ступати по землі настільки ватяними ногами. Потім різке затемнення і кілька прогуляних на незнаній території хвилин відсутності. Після цього я вже знову все пам'ятаю: в очах прояснюється, погляд уперся в небо, моє тіло в положенні «лежачого не б'ють», наді мною голови друзів, Пако тицяє мені якусь воду (чи коньяк?), я розтягнувся на асфальті посеред бульвару, все чудово, а краще сказати — я знову з вами, привіт.
90
З'їси скільки влізе (англ.).