Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Андрухович Юрий Игоревич

Єдине, що я зміг описати: міні з червоної шкіри і чорні панчохи. Ні, я не бачив її навіть у півоберта. Тільки зад.

Спробуйте розшукати в Парижі повію за такими прикметами — червона шкіра на стегнах, чорні панчохи, зад. Якщо її справді так важливо розшукати. Хіба що у слідства з'явиться інша версія і виявиться, що то ніяка не серцева недостатність. Або що то ніяка не повія.

Ми розійшлися, чомусь підморгуючи один одному.

Пізно увечері я зайшов до себе й почув, що за стіною дивляться телевізор. «Париж заселяється знову», — зітхнув я.

ПАССАУ, 1992

Зі схилу гори під мурами Фесте Обергаус чудово проглядався півострів старого міста з дахами і вежами. Десь унизу співали крішнаїти. Однак найголовніші були річки, всі три. На моїх очах вони ставали однією.

Ільц витікав з чорного Баварського лісу, тож і воду мав чорну. Інн був зелений. Дунай блакитним не був — радше свинцевим. Суміш зеленого з чорним? Чому обов'язково з чорним? Був місяць квітень, останні дні — не місяця, а наші. Більше ми ніколи й ніде разом не будемо, подумав я. Аза сказала це вголос.

ПІТСБУРҐ, 2001

Іноді мене запитують, де саме в Пенсильванії я перебував упродовж тих десяти місяців нового, тоді ще як з голочки століття. На це я зазвичай відповідаю, що між Філадельфією та Пітсбурґом, якраз посередині. Про Франик я також часом кажу, що він якраз посередині між Lemberg und Czernowitz. Бути посередині — це особлива інтрига нікудиненалежності, стриманий натяк на самодостатність і — як це називається в політиці? — рівновіддаленість. Мабуть, це мені й подобається.

Пригадую, що з нашого старошотландського Болсбурґа в обидвох випадках — як до Філадельфії, так і до Пітсбурґа — слід було їхати десь близько трьох з половиною годин. Але до першої я навідувався значно частіше. Гаразд, про неї не тут.

Натомість я зовсім не навідувався б до Пітсбурґа, якби не одна людина — ви вже знаєте хто. Це про нього Петро Мідянка не цілком слушно написав «помре у Пітсбурзі», бо насправді він помер у Нью-Йорку. Анджей Стасюк певного разу, ще на початках нашого знайомства, привіз мені зі Словаччини поштову картку, яка одночасно слугувала квитком до Музею модерного мистецтва в Медзілаборцях. Її сюжет приватний, це репродукція родинного фото, на якому порівняно молода жінка з двома хлопчиками на руках. Якщо цю поштівку взяти у рамку і поставити на видному місці — так, щоб мимоволі кидати на неї час від часу оком, гибіючи за письмовим столом, то невдовзі дуже звикаєш до цих трьох людей. Починаєш відчувати себе ледь не їхнім далеким родичем і нащадком. Напис на звороті стверджує, що знімок походить із 1931 року. Жінку звали Уля, або ж Юлія, а старшого з двох синів, на вигляд семирічного, Джон. Щодо меншого, білявого, зодягнутого в таке ж біляве пальтечко, то йому на той момент близько трьох. Якщо фото робилось узимку, то два з половиною. Я можу це стверджувати, бо про нього відомо все, а прожите ним життя минуло, ніби найкасовіший блокбастер, цілком напоказ. Дата його народження 6 серпня 1928 року, місце народження Пітсбурґ, ім'я Енді (тобто Ендрю, тобто Ондрей), а прізвище Воргол (тобто Вархола).

За дивним збігом обставин, майже тоді ж, коли Анджей (ще один Енді-Ендрю) подарував мені поштівку з Медзілаборців, мій пенсильванський приятель, якого в цій книжці я називаю mmn3, переслав мені ще одну поштівку, на звороті якої написав, що вона «з музею Вархоли». Цього разу йдеться про інший музей — не той, що в Медзілаборцях, а той, що в Пітсбурзі. Поштівка з Пітсбурґа — також фоторепродукція, але знімок зроблено рівно на 50 років пізніше, 1981-го. Робота називається «Змінений імідж», Енді Воргол на ній позує з жіночим макіяжем та зачіскою, можливо, в перуці, хоча сорочка з краваткою суто чоловічі — отже, забава у транссексуальне й андрогінне, заперечення статі, флірт на обидва боки.

Поштівку від mmn3 я так само розмістив на видному місці поруч із письмовим столом. Обидві поштівки розташувалися на одній невидимій лінії. Таким чином я наче проклав невидимий міст завдовжки у півстоліття — від малого Ендрю на колінах у доброї русинської мами до великого Енді в зеніті своїх 15 хвилин. От уже справді змінений образ! Це так ніби перестрибнути з однієї планети на іншу. При цьому першу планету заселяють найупослідженіші серед імігрантів (згадати лише ці пенсильванські шахти початку століття, ці русинські робітничі посьолки на зразок Сентралії!), а другу — найяскравіші серед суперзірок. І єдино можливий Космос, у якому реально здійснити цей міжпланетний стрибок — Америка. Тому Енді Воргол ніколи не переставав дякувати Америці та, зокрема, її кока-колі. Остання в його тлумаченні виростає

до парамістичного символу Великої Рівності: «Що в цій країні справді чудово, то це виникнення традиції, згідно з якою найбагатші споживачі купують фактично ті самі речі, що й найбідніші. Ви дивитеся телевізор і бачите кока-колу, і ви знаєте, що президент п'є кока-колу, Ліз Тейлор п'є кока-колу, і ви думаєте, що також можете пити кока-колу. Кока-кола є кока-колою і ні за які гроші ви не купите собі кока-коли, кращої за ту, що її цмулить перший-ліпший вуличний бомж. Усі кока-коли однакові і всі кока-коли добрі. Ліз Тейлор знає про це, президент знає про це, бомж на вулиці знає про це, і ви про це знаєте».

Цитовані щойно слова належать, звісно, тому другому Ворголові, суперзірковому. І саме до нього я двічі рвався у Пітсбурґ, точніше, до його музею на Сендаскі-стріт, 117. Мені здавалось, от я потраплю туди — і невидима лінія стане видимою чи принаймні відчутною. Тобто я побачу, як це відбулось, як уражений хореєю та іпохондрією русинський хлопчик могутнім кокакольним стрибком Супермена долає простір неможливого й опиняється навіки пійманим у задзеркаллях нечуваних багатства та слави.

Мені подобалося заздалегідь розглядати Пітсбурґ на мапах і планах. Його середмістя має півострівну форму, такий собі пташиний хвіст, що кінцем упирається у злиття двох річок. Мені досі надзвичайно подобаються їхні індіанські назви — Еліґені та Мононґагела, особливо друга, що в ній відлунює Монголія. Над першою ж прокладений єдиний у світі міст імені Енді Воргола, і я багато разів уявляв собі, як ми кінематографічно виїдемо по ньому на Норз Сайд, і нікуди не звертаючи опинимося за кілька хвилин перед брамою Музею Енді Воргола.

Обидва рази — у січні і наприкінці березня — все саме так і відбувалося, включно з мостом над Еліґені та хмародерами середмістя й університетською вежею за нашими спинами. Але що цікаво: обидва рази Енді вислизав мені з-перед носа, а наглухо зачинена музейна брама так і не піддалася. Тільки той автопортрет 1986 року (здається, вже останній — жовте на чорному, припанковане) наче знущався, пришпилений до входу у вигляді музейної афіші.

Першого разу це трапилося через те, що був понеділок.

Другого разу я підготувався краще і вибрав суботу. Це, звісно, не п'ятниця, коли музей відчинено аж до десятої. Але й до п'ятої ми мали б чудово впоратися. З Болсбурґа ми вирушили настільки своєчасно, що на музей мало б лишатися не менше двох годин. Дорогою нас учепився цілком загадковий русинський блуд — так, наче ми не Пенсильванією мандрували, а якимись підкарпатськими закамарками. Ми ганебно збилися на манівці, вилетіли чомусь на територію сусіднього Мериленду, а потім ще й Західної Вірджинії, внаслідок чого провели на автошляхах не менше семи годин і врешті прибули до Пітсбурґа на Сендаскі-стріт, 117 рівно о чверть на шосту. Звичайно, то були його штучки.

«Це отак ти поводишся зі своїми? Більше я до тебе не поїду», — сказав я жовтому Енді, охоплений любов'ю і люттю. Якби я мав пістолет, то розстріляв би його вдруге [94] , хай паперового.

ПОЛТАВА, 2007

Якщо українськеЛівобережжя уявляти собі лівою частиною певного живого тіла, то Полтава в цьому тілі є безумовним серцем. Воно б'ється дещо сповільнено і не любить занадто часто хвилюватися. Воно таке, яким і належить бути українському серцю — добре, сліпе, м'яке й дещо ожиріле. Воно визначає всю життєдіяльність українського організму — такого, яким його бачать і осязаютьз Москви. Чи він такий насправді, насправді невідомо. Тобто сьогодні вже невідомо: існують варіанти. Але Москві найкомфортніше дивитися на нього саме так і саме так його розуміти — через велике і сповільнене полтавське серце з усіма його галушковими шлуночками. Пам'ятник галушкам — це принаймні зрозуміло, це вписується, це щось таке, що не несе в собі жодного екстремізму, за винятком кулінарного, так екстремально засмакованого в усіляких гоголівських пацюках.

94

Уперше його розстріляла Валері Соланас, художниця-феміністка (1968 p.).