Леопард
Шрифт:
Харрі розтоптав недопалок підбором.
Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише інше освітлення. Він спитав, чому Харрі усміхається. Й що трапилось із вилицею.
Харрі бовкнув щось про свою незграбність, а подумки спитав себе, у якому віці стаються ці зміни, коли діти починають захищати батьків від дійсності. Років у десять, вирішив він.
– Мене навідувала твоя молодша сестра, – мовив Улав.
– Як ся має?
– Добре. Коли дізналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе піклуватися. Бо вона тепер доросла. А ти – маленький.
– М-м-м. Розумниця. А як ти сьогодні?
– Добре. Чудово, справді.
Він посміхнувся, й Харрі посміхнувся у відповідь.
– А що кажуть лікарі?
Улав Холе досі всміхався:
– Багато всілякого. Побалакаймо про щось інше.
– Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?
Улав Холе замислився.
– Хочу побалакати про неї.
Харрі кивнув. Він сидів, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрі був ще хлоп’ям.
– Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.
Харрі здригнувся.
– Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрі, майже все.
Харрі хитнув головою.
Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.
– Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.
Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.
– Але Сестреня має рацію, – усміхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.
– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?
Батько захитав головою:
– Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.
Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.
– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?
– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.
Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.
Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.
Замість прощання батько повторив:
– Усе, про що вона просила. – І прошепотів: – Окрім одного.
Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.
Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.
– Добре, що ви повернулися додому.
– Знаю.
– Рак поширився.
Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клітин.
Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.
– Гаразд, – мовив Харрі.
– Себто?
– Я готовий почути все.
– Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин, гадаю, вам варто знати, що він уже пережив те, що йому відведено.
Харрі кивнув головою. Визирнув у вікно. Туман унизу досі був щільний.
– Маєте мобільний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?
Харрі похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчувається?
– Може, хоч скажете, хто б вам міг повідомити?
Харрі знову похитав головою.
– Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навідуватиму його. Гаразд?
Лікар кивнув і глянув услід Харрі, коли той зірвався з місця й кинувся до виходу.
Коли Харрі дістався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територія – півтисячі квадратних кілометрів, але басейн займає лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому поліції неважко було відгородити місце злочину. Вони лише обнесли стрічкою паркан і всадили поліцейського біля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятників, кримінальних репортерів, уже злетілася й клекотала біля воріт, жадаючи лише одного: поглянути на тіло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськість має право побачити такий знаний труп. У «Кафепікені» Харрі взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулиці упродовж лютого, тож Харрі, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп біля входу в басейн.
На стілець поряд опустився якийсь добродій.
– Невже Харрі Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?
Харрі звів очі. Рогер Єндем, кримінальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бік Фрогнер-парку:
– Нарешті Маріт Ульсен отримала бажане. До восьмої вечора вона стане зіркою. Повіситися на вишці для стрибків у парку Фрогнер. Good career move [33] . – Він обернувся до Харрі й скривився. – А що з вашою вилицею? Маєте кепський вигляд.
33
[33] Добрий стрибок у кар’єрі (англ.).
Харрі нічого не відповів. Сьорбав каву, не збираючись порушувати ніякову паузу. Сподівався, на жаль, марно, що журналіст второпає: його товариство небажане. З туману над їхніми головами почулося ляскання – звук гвинта гелікоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.
– Певно, з «Верденс ганг» [34] . Цілком у їхньому стилі – винайняти гвинтокрил. Сподіваюсь, туман не розвіється.
– Отже… Отже, краще хай фотографій ніхто не побачить, аніж їх зробить «Верденс ганг»?
34
[34] Норвезька щоденна газета, як і «Афтенпостен».