Леопард
Шрифт:
Вона схилила голову набік:
– Он як?
Він теж схилив голову набік і перекривив її:
– Отак.
Потім допив пиво, поставив келих на стільницю, засміявся їй в обличчя й пішов.
– Хто це? – спитала Матильда.
– Хтозна, – відповіла Стіне. – Він наче нічого, але дивак. З говірки – ніби зі Східної Норвегії.
– Дивак?
– У нього дивні очі. І зуби. Чи, може, це лише стробоскопічне світло…
– Стробоскопічне?
Стіне засміялася.
– Як у солярії. Колір зубної пасти. Через це пика ніби у зомбі.
Матильда хитнула головою.
– Мусиш випити. Ходімо.
Стіне пішла слідом, зиркнувши мимохідь на двері. Їй здалося, що вона помітила за склом обличчя, але там нікого не було.
Розділ 16
«Speed King»
Була
Харрі крокував широко. Йому це завжди страшенно подобалося: йти пішки зі сходу на захід цим компактним містом, мимохідь помічаючи, як поступово, але очевидно змінюються люди, мода, етнічна належність, архітектурні стилі, кав’ярні, бари. Він заскочив у «Макдональдс», проковтнув гамбургер, сховав у кишеню три соломинки для коктейлів і попростував далі.
Не минуло й півгодини, як він вийшов з пакистанського Грьонланна, що скидався на гетто, й опинився у гарній, дещо стерильно-білій як крейда західній частині міста. Кая Сульнес мешкала на вулиці Людер-Сагенс-гате. Будинок, у якому вона жила, належав до тих старовинних великих дерев’яних будівель, за якими мешканці Осло вишиковуються у чергу, коли їх часом виставляють на продаж. І навіть не для того, щоб придбати, – адже грошей на це майже ніхто не мав, – але щоб помилуватися, помріяти, переконатися, що Фагерборг досі такий самий, яким прагне видаватися, – район, де багатії заможні, але не занадто, де гроші не надто нові, й ніхто не має ані плавальних басейнів, ані автоматичних воріт у гаражі, ані решти сучасних вульгарних викрутасів. Адже місцеві мешканці поводилися так само, як завжди. Улітку сиділи під яблунями у своїх великих тінистих садках у старих плетених кріслах чи на старих садових лавах, надто громіздких і пофарбованих у чорне, як і будиночки, з яких їх повиносили. А коли меблі з садів заносили до будинків і дні коротшали, за вікнами зі скляних квадратиків засвічувалися свічки. На вулиці Людер-Сагенс-гате різдвяний дух панував з жовтня до березня.
Хвіртка у садок скрипнула так голосно, що Харрі зрозумів: пес тут не потрібен. Під чобітьми шурхотів гравій. Знайшовши ці чоботи у шафі, Харрі зрадів, наче дитина, але зараз вони вже геть промокли.
Він зійшов сходами на ґанок і подзвонив. Таблички з іменами пожильців не було.
Перед дверима стояли елегантні жіночі черевички, а поруч – пара чоловічих черевиків. Розміру десь сорок шостого, подумав Харрі. Схоже, чоловік у Каї – кремезний. Адже, певна річ, у неї є чоловік, та й як йому могло спасти на гадку щось інше? Дивина, та й годі, але спало ж? Гаразд, це не суттєво. Двері розчинилися.
– Харрі? – Вона була зодягнена у простору шерстяну кофтину, запрані джинси й фетрові капці, такі старезні, що Харрі б заприсягся, що на них уже виступило старече ластовиння. Обличчя без косметики. Лише здивована посмішка. Утім, здавалося, вона знала, що він прийде. Знала, що йому такий її вигляд сподобається. Він, звісно, помітив ще у Гонконзі ту зацікавленість, яку викликає у жінок чоловік зі славою, хай вона добра чи погана. Хоч він теж не намагався слушно пояснити усіх причин, які привели його до цих дверей. І навіть добре, що він цього не зробив. Гм, черевики сорок шостого розміру. Чи сорок шостого з половиною.
– Мені Хаген адресу дав, – мовив Харрі. – Від мого помешкання до твоєї оселі можна дістатися пішки, тож я вирішив, що краще навідатись, а не телефонувати.
Вона невпевнено посміхнулася.
– Ти не маєш
– Помиляєшся, – він витягнув з кишені червоний телефон. – Мені Хаген дав, але пін-код я вже забув. Не заважатиму?
– Ні-ні. – Вона розчинила двері, й Харрі увійшов.
Смішно, але поки він чекав на неї, його серце калатало. Років п’ятнадцять тому він би розлютився, але зараз він уже змирився з банальним фактом: жіноча краса завжди матиме над ним певну владу.
– Я зварю каву. Хочеш?
Вони увійшли до вітальні. На стінах висіли картини й книжкові полиці зі стількома книжками, що Харрі взяв сумнів, що вона спромоглася б назбирати їх сама. У кімнаті цілком явно панував чоловічий дух. Громіздкі незграбні меблі, глобус, кальян, вінілові платівки на полицях, мапи й світлини височезних засніжених гір. Це навело Харрі на думку, що чоловік набагато старший за Каю. Телевізор увімкнено, але без звуку.
– Маріт Ульсен – головна новина у всіх випусках, – мовила Кая, взяла пульт, і телевізійний екран згаснув. – Виступали два опозиційних лідери й вимагали негайного розслідування, переконували, що уряд систематично скорочує чисельність поліції. Цілком зрозуміло, що Крипос найближчим часом не знудьгується.
– То я б випив кави, – сказав Харрі, і Кая кинулася на кухню.
Він умостився на дивані. На журнальному столику поряд із жіночими окулярами для читання догори палітуркою лежала розгорнена книжка Джона Фанте. А поруч – кілька світлин, знятих у Фрогнер-парку. Власне, не місця злочину, а роззяв, що скупчилися на іншому боці вулиці, щоб повитріщатися. Харрі вдоволено пирхнув. Не лише через те, що Кая прихопила роботу додому, а ще й тому, що група, яка робить виїзд на місце злочину, досі робить такі знімки. Саме він, Харрі, колись зобов’язав знімати всіх, хто приходить подивитися на місце злочину. На курсах ФБР з розслідування серійних убивств він дещо засвоїв: зокрема те, що злочинцю дійсно кортить повернутися на місце злочину – це зовсім не вигадка. І братів Кінг у Сан-Антоніо, й убивцю із супермаркету «К-Март» заарештували саме тому, що вони не втримались від спокуси прийти й подивитися на свої діяння, насолодитися переполохом, який спричинили, й власною недосяжністю. Фотографи з криміналістичного відділу називали це шостою заповіддю Холе. Звісно, була ще й решта дев’ять. Харрі почав роздивлятися світлини.
– Ти ж п’єш без молока? – запитала Кая з кухні.
– Атож.
– Справді? Адже у Хітроу…
– Я маю на увазі, що так. Я п’ю каву без молока.
– Еге, ти говориш кантонською.
– Що?
– Припинив використовувати подвійне заперечення. Кантонська говірка логічніша. А тобі подобається логіка.
– Справді? Кантонською?
– Не знаю, – засміялася вона з кухні. – Я просто намагаюся бути дотепною.
Харрі зауважив, що світлини досить розпливчасті, знімали їх на висоті стегна, без спалаху. Увага люду прикута до вишки для стрибків. Недоумкуваті погляди, роззявлені роти – знуджені роззяви, що чекають на що-небудь жаске, про що згодом цікаво згадати у спогадах або розповісти наляканим сусідам. Один з гурту підняв угору мобільний, певна річ, щоб зробити знімки. Харрі, узявши збільшувальне скло, став роздивлятися обличчя одне за одним. Він і гадки не мав, щ'o саме шукає, голова була порожня, а це – найліпший спосіб не проґавити те, що, ймовірно, є на цих світлинах.
– Щось видивився? – Вона стояла за його спиною, нахилившись. Він відчув пахощі лавандового мила – так само від неї пахло у літаку, коли, задрімавши, вона поклала голову йому на плече.
– М-м-м… Гадаєш, тут щось можна знайти? – спитав він і взяв чашечку з кавою, яку вона простягла йому.
– Ні.
– То навіщо ти взяла їх додому?
– Бо дев’яносто п’ять відсотків розслідування – це пошуки не в тому місці.
Вона щойно повторила третю заповідь Харрі.
– А ще варто навчитися шанувати ці дев’яносто п’ять відсотків, інакше на стіну дертимешся.