Лихі люди
Шрифт:
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво - чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…
Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка - і знай молила свого машталіра
– Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його-поганяй, Іване!-молила вона своїм журливим голосом.-Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку - та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!
– Та воно ви, пані, цілу дорогу - все швидше та швидше!-одказав машталір:-то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, - аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.
– Я ж прошу тебе, Іване, - молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками - і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посилане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, - на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла - побігла до брами.
– Чи можна бачити смотрителя?
– спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, - швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару - і знову зачинилася.
– Ви чого?
– спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.
– Побачитись з сином.
– Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрнте-леві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
– Опізнилися, кажу!
– знову мовив смотритель і одвернувся.
– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
– Прийом до обіду тілько буває.
– Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, - кланяючись, прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
– З ким ви хочете бачитись?-спитав, помовчавши.
– З сином… з Петром Телепнем.
– З Телепнем?
– спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.
– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.
– З ним не можна!
– Зовсім не можна?
– ледве вимовила стара.
– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочетаі розрішеніє, то до обіду можна.
– У кого ж те розрішеніє брати?
– У полковника…- І смотритель сказав прозвище.
– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я пря" їзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.
– Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла - і, хитаючись, пішла назад.
– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… - ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.
– Я так і знав!
– гукнув той.- Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…
– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…
– Сідайте хоч скоріш!
– змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…
РЧи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, при-мчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора. навернули чорні думки, - мов гарячою сіркою пекли його серце, - залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Летро?
– Нічого не думав - і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.
Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.
– Атваливай! атваливай, матушка!
– крикнув він.
– Я до сина, - простогнала стара.
– Ось бумага, що можна з ним бачитись.
– Сегодня поздно. Завтра, матушка.
І заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!
"Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!" - не словами - сльозами промовила сама собі мати, - і пішла до візка.
Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.
"Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, - я б з його цілу ніч очей не спускала!" - мовила стара, глянувши на тюрму.
Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі, на котрій лежав; ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей; доносилася їх важка хри-потнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?.. Щось скрегоче, молиться, голосе… "Боже наш! Боже!.. Голубко мояї діточки мої! дрібні мої!.. Хто вас тепер годувати буде?.." Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний, і недужий, перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі - і, не діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє викрикував най-рідніші, наймиліші слова… Петрові - мов хто шилом шпигонув у серце, так воно у його болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився за груди рукою - і перекинувся від нестямки на другий бік.