Лихо давнє й сьогочасне
Шрифт:
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі та від немочі тілько на землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, і повернув з двору.
Він
– Марино, Марино, - гукав він, витріщившись у сволок очима,- кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було,- тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо!- метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій город і дві сотні грошей, аби тілько вона приберегла його на старість та поховала.
– А тепер же як бути?
– спитався хтось, як паламар скінчив читати бомагу. Уперед виступив сам староста.
– Ке сюди бомагу!- сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
– Отак бути!
– сказав староста.- Діда Уласа як слід поховаємо, що від його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а город-в обчеське піде.
(1897)