Лялька
Шрифт:
— Байдуже. Я слухаю… Можливо, ваше зухвальство виявиться цікавішим за т; у холодну чемність, яку я знаю напам’ять. Звичайно, такий чоловік, як ви, гордує такими жінками, як я… Але, Сміливіше…
— Прошу пробачення. Насамперед давайте не вживати надто сильних виразів, які зовсім не пасують до розмови на прогулянці. Ми говоримо не про почуття, а про погляди. Отже, на мою думку, в вашому погляді на любов є непримиренні суперечності.
— Хіба? — здивувалася вдовичка. — Те, що ви називаєте суперечностями, я прекрасно погоджую в своєму житті.
— Ви говорили про часту зміну коханців…
— Якщо ви не заперечуєте, називатимемо їх поклонниками.
— А з другого боку, ви хочете зустріти якусь нову й незвичайну
— Він може про них не знати, — перебила його вдовичка.
— Отже, маємо ще й містифікацію, для успіху якої ваш герой повинен бути сліпим і дурним. Але припустімо, що ваш обранець справді буде таким; то невже ви наважитесь обманювати чоловіка, котрий так сильно полюбить вас?
— Гаразд, тоді я розказала б йому все й закінчила б такими словами:. «Пам’ятай, що Христос простив Магдалині, а я менше за неї грішила, до того ж коси у меле не гірші, ніж у неї».
— І ви думаєте, що цього йому було б досить?
— Думаю, що так.
— А якби ні?
— Тоді я дала б йому спокій і залишила б.
— Але спочатку ви вп’ялися б йому в серце і в пам’ять так, щоб він не забув вас і в могилі!.. — спалахнув Вокульський. — Гарний же той ваш світ! Гарні в ньому жінки, коло яких закоханий і відданий їм всією душею чоловік мусить поглядати на годинник, щоб не зустрітися з своїми попередниками й не перешкодити наступникам! Знаєте, навіть тісто для того, щоб вирости, потребує більше часу; чи можна ж зростити глибоке почуття в такому поспіху, на такому ярмарку?.. Я вам раджу не претендувати на глибокі почуття, бо вони відбирають у людини сон і апетит. І нащо вам отруювати життя якійсь людині, якої ви сьогодні, напевне, ще й не знаєте? Нащо самій собі псувати хороший настрій? Краще вже триматись програми легеньких і частих перемог, що іншим не шкодять, а вам якось заповнюють життя.
— Ви вже скінчили, пане Вокульський?
— Мабуть, так.
— То тепер я вам скажу: всі ви підлі…
— Знову сильний вираз.
— Ваші були сильніші. Всі ви — нікчеми! Коли жінка в певному віці мріє про ідеальну любов, ви глузуєте з її наївності й вимагаєте від неї кокетства, бо без нього дівчина для вас нудна, а заміжня жінка — дурна. А коли в результаті спільних зусиль вона звикає до пошлих освідчень, ніжних поглядів та потаємних потисків руки, — з темного кутка вилазить якийсь оригінальний суб’єкт у каптурі Петра Ам’єнського [119] й урочисто проклинає жінку, створену за образом і подобою Адамових дітей: «Тобі не вільно любити, ти вже ніколи не будеш по-справжньому кохана, бо мала нещастя потрапити на життєвий ярмарок і втратила свої ілюзії!» А хто ж їх розікрав, як не ваші рідні браги? І що це за світ, де людину спочатку позбавляють ідей, а потім судять за безідейність?..
119
Петро Ам’єнський (1050–1115) — середньовічний аскет, один з організаторів хрестових походів.
Пані Вонсовська вийняла з кишені хусточку і стиснула її в зубах… На віях у неї блиснула сльоза і скотилась на кінську гриву.
— Їдьте собі геть, — вигукнула вона, — бо ваші банальні міркування дратують мене! їдьте собі… і пришліть мені Старського: його зухвалість цікавіша за вашу святенницьку серйозність…
Вокульський уклонився й поїхав уперед. Він був сердитий і збентежений.
— Куди ж ви їдете? Не туди!.. А то ви ще заблудите, а потім при обіді розказуватимете, що я збила вас з путі істинної. Їдьте за мною… їдучи за кілька кроків позад пані
Через півгодини вони знову повернулись на узгір’я, звідки видно було двір господині. Тут Вонсовська раптом повернула коня й, пильно дивлячись Вокульському в очі, спитала:
— Що між нами — мир чи війна?
— Можна бути з вами одвертим?
— Прошу.
— Я вам дуже вдячний. За одну годину я довідався від вас більше, аніж за все своє попереднє життя.
— Від мене?.. Це вам так здається. В мені кілька краплин угорської крові, і варто мені сісти на коня, як я починаю дуріти й городити всякі нісенітниці. Але пам’ятайте, що я не беру назад жодного сказаного сьогодні слова, і ви помиляєтесь, коли думаєте, що вже мене знаєте. А тепер поцілуйте мене в руку: ви справді цікавий чоловік.
Вона простягнула Вокульському руку, яку він поцілував, широко розкривши очі від здивування.
Розділ п'ятий
ПІД ОДНИМ ДАХОМ
В той самий час, коли Вокульський з Вонсовською пересварювались або мчали галопом по луках, з маєтку графині в Заславек виїжджала панна Ізабелла. Вчора вона одержала від удови листа, надісланого спеціальним гінцем, а сьогодні з наполегливого бажання своїй тітки виїхала, хоч і проти своєї волі. Вона була певна, що Вокульський, якому вдова так протегувала, вже в Заславку, а тому вважала, що приїжджати туди одразу незручно. «Нехай би я навіть мусила коли-небудь вийти за нього заміж, це, однак, не означає, що я повинна поспішати на зустріч», — думала вона.
Але речі були спаковані, бричка стояла запряжена, а з переднього сидіння вже виглядала її покоївка, отже, панна Ізабелла наважилась.
Прощання з ріднею було багатозначне. Схвильований Ленцький мовчки втирав очі, а графиня, ткнувши їй в руку оксамитну торбинку з грішми, поцілувала її в чоло і сказала:
— Я не раджу і не відраджую. Ти маєш розум, знаєш становище, отож мусиш сама щось вирішити і зробити висновки.
А що вирішити? Які зробити висновки? Про це графиня не казала.
Тогорічне перебування на селі глибоко змінило деякі погляди панни Ізабелли; але сталось це не під впливом свіжого повітря або чудових пейзажів, а під впливом певних подій, над якими вона мала можливість спокійно подумати.
Приїхала вона сюди, на вимогу тітки, задля Старського, про якого ходила тверда чутка, ніби він одержить в спадщину маєток своєї бабусі. Але бабуся, добре придивившись до свого двоюрідного внука, заявила, що відпише йому щонайбільше тисячу карбованців на рік довічної ренти, яка, напевне, дуже здасться йому на старість. А все своє майно вона вирішила відписати на дітей-підкидьків та їхніх нещасних матерів.
З тієї хвилини Старський в очах графині втратив всіляку вартість. Втратив він її і в очах панни Ізабелли, коли заявив їй одного разу, що ніколи не одружився б з «голою панною», а швидше з японкою або китаянкою, аби тільки в неї було кілька десятків тисяч карбованців річного доходу.
— Задля меншого доходу не варто ризикувати своїм майбутнім, — сказав він.
Після такої заяви панна Ізабелла перестала дивитися на нього, як на серйозного претендента. Але оскільки він при цьому тихо зітхнув і крадькома глянув у її бік, панна Ізабелла подумала, що красень Казик, мабуть, потай страждає і, шукаючи багатої дружини, жертвує своїми почуттями. До кого?.. Може, до неї… Бідний хлопець, але нічого не вдієш. Колись, може, знайдеться спосіб полегшити його страждання, а поки що слід тримати його на віддалі.