Лялька
Шрифт:
В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!..
Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть.
Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки.
Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину.
Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову
— Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку…
— Було на що злакомитись!
— Що ж ти зробиш. Не кожному рублі та качалки красти…
— Сама ви, пані, рублі крадете, — озвався за ними чийсь бас. — Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п’ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив…
Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом.
Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот…
Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності.
Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала:
— Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток…
— Бач, як підучили!.. — промовила червонопика тітка до старшої.
— Щоб пані була така здорова, як її підучили! — буркнув за нею бас.
— Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… — люто відказала тітка.
— А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, — відповів супротивник.
— Тихо! — крикнув суддя. — Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі?
— Вислухайте мене, пане суддя! — патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. — Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам’ятка — її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, — показала вона на Ставську, — і її дочці…
— Обвинувачена бувала у вас?
— Так, я наймала її шити.
— Але нічого їй не заплатила! — гукнув з кінця залу Вірський.
— Тихо! — крикнув на нього суддя. — Ну і що ж?
— Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене
— Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? — спитав суддя.
— Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.
— То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?
— Власне… я не в тому розумінні…
— Не брешіть, пане Марушевич! — закричала баронеса. — Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.
Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.
— Падлюка! — досить голосно промовив Вокульський.
Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.
Суддя звернувся до баронесиної служниці:
— У вас була саме ця лялька?
— Не знаю, котра… — прошепотіла дівчина.
Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.
— О, це Мімі! — гукнула Гелюня.
— Чуєте, пане суддя? — крикнула баронеса. — Дочка свідчить проти матері!
— Ти знаєш цю ляльку? — спитав суддя Гелюню.
— Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…
— Але це та сама?
— Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..
— Ну, гаразд… — пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. — Пані Ставська, що скажете ви?
— Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.
— А скільки ви за неї заплатили? — засичала баронеса.
— Три карбованці.
— Ха-ха-ха!.. — зареготала баронеса. — Ця лялька коштує п’ятнадцять.
— Хто вам продав ляльку? — спитав суддя.
— Пан Жецький, — відповіла вона, червоніючи.
— Що ви скажете, пане Жецький?
От і настав час виголосити мою промову. Я почав:
— Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…
Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:
— Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.