Лялька

Прус Болеслав

Аж вранці мені прийшла в голову проста й розумна думкам рішуче порозумітися з Стахом, і якщо він справді продає магазин, підшукати собі інше місце.

Оце так кар’єра після довголітньої служби! Собаку хоч застрелять на старість, а якщо ти людина, то тиняйся по чужих кутках та думай, чи не доведеться тобі померти десь у канаві.

До полудня Вокульський не приходив у магазин, отож о другій годині я пішов до нього додому. Може, він захворів?..

Я йду до нього і в воротях дому, в якому він живе, здибаюся з доктором Шуманом. Коли я сказав, що хочу навідати Стаха, доктор заперечив:

— Не йди до нього зараз. Він дуже роздратований, і краще

його не турбувати. Ходімо до мене та нап’ємось чаю… До речі, у мене є ваше волосся?

— Можливо, — відповідаю, — незабаром ви одержите все мов волосся разом із шкурою.

— Ви хочете, щоб я зробив з вас чучело?

— Треба було б, бо світ ще не бачив такого дурня.

— Заспокойтесь, пане Жецький, — відказав Шуман, — в й дурніші. Але що трапилось?

— То байдуже, що трапилось, але я чув, що Стах продає євреям магазин… Ну, а я до них на службу не піду.

— Чому ж? Хіба й ви вже зробились антисемітом?

— Ні. Але одна річ не бути антисемітом, а друга — служити у євреїв.

— Хто ж їм служитиме?.. Бо я, хоч і єврей, але також не маю наміру служити тим пархам. А втім, — додав він, — чого ви так журитесь? Якщо магазин буде проданий, то ви одержите роботу в Спілці для торгівлі з Росією.

— Непевна то спілка…

— Дуже непевна, — підтвердив Шуман, — бо в ній замало євреїв і забагато магнатів. Але вам це все мусить бути байдуже, бо… Тільки не говоріть нікому, що це я сказав… Отож вам мусить бути байдуже, що станеться з магазином і з спілкою, бо Вокульський відписав вам двадцять тисяч карбованців…

— Мені?.. Відписав?.. Що це означає?! — здивовано вигукнув я.

Ми якраз увійшли в квартиру Шумана, і він сказав подати самовар.

— Що це означає? Чому він мені відписує? — спитав я, трохи навіть стурбовано.

— Відписав… відписав!.. — бурчав Шуман, ходячи по кімнаті й чухаючи потилицю. — Що означає? Не знаю чому, але Вокульський таки відписав. Мабуть, хоче про всяк випадок приготуватись, як розсудливий купець!..

— Що, може, знову дуель?..

— Та яка там дуель!.. Вокульський надто розумний, щоб двічі робити одну й ту саму дурницю. Просто, дорогий пане Жецький, хто має діло з такою жінкою, той мусить бути готовий до всього…

— З якою жінкою? З пані Ставською?.. — спитав я.

— При чому тут пані Ставська! — вигукнув доктор. — Тут йдеться про більшу пташку, про панну Ленцьку, в яку той дурень закохався, як чорт в суху вербу. Він уже починає розуміти, що воно за зілля, мучиться, журиться, а одірватись від неї не може. Найгірша річ — пізнє кохання, особливо у такою чортяки, як Вокульський.

— Але що ж сталося? Вчора ж він був у ратуші на балу.

— Через те він і був, що вона була, а я був через те, що були вони обоє. Цікава історія!.. — буркнув доктор.

— Чи не могли б ви сказати ясніше? — нетерпляче спитав я.

— Чому б не сказати, тим більш, що всі вже це бачать, — відповів доктор. — Вокульський шаліє за нею, вона з ним дуже хитро кокетує, а поклонники… вичікують.

Це ж тільки подумати! — говорив далі Шуман, ходячи по кімнаті та чухаючи потилицю. — Поки у панни Ізабелли не було ні копійки, ні кандидата в женихи, жодна собака до них не заглядала. А як знайшовся Вокульський, багатий, з ім’ям і великими зв’язками, які навіть перебільшують, і навколо панни Ізабелли утворився такий рій більш чи менш дурних, підтоптаних та вродливих кавалерів, що крізь них і не протовпишся. І кожен зітхає, підкочує під лоба очі, нашіптує їй зворушливі слова та ніжно стискає в танці руку…

— А вона ж що?

— Пуста

панна! — сказав доктор, махнувши рукою. — Замість гордувати тієї шушваллю, яка не раз її залишала, вона втішається їх товариством. Всі це бачать, а що найгірше — бачить сам Вокульський.

— То якого ж чорта він не покине її? Хто-хто, а вже він не дасть із себе глузувати.

Подали самовар. Шуман одіслав слугу і налив чай.

— Бачите, пане Жецький, — сказав він. — Вокульський, безумовно, покинув би її, аби міг реально оцінити становище. Була вчора на балу одна така хвилина, коли в нашому Стахові прокинувся лев. І коли він підійшов до панни Ізабелли, я готовий був заприсягти, що він скаже їй: «Прощайте, пані, я вже розгадав ваші карти й не дозволю ними себе обігравати!» Таке у нього було обличчя, коли пін до неї йшов. І що ж з того? Вона якось там глянула на нього, щось шепнула, потиснула руку, і мій Стах цілу ніч був такий щасливий, що… охоче пустив би собі кулю в лоб, аби не сподівався на другий погляд, шепіт і потиск руки… Не бачить, йолоп, що вона обдаровує такими самими ніжностями десяток інших, та ще й у більших дозах, ніж його.

— Що ж воно за жінка?

— Така, як сотні й тисячі інших! Гарна, розпещена, але бездушна. Тому що Вокульський має гроші і вплив, він може бути добрим чоловіком, звичайно, за браком ліпшого. Але полюбовників вона собі вибере таких, які більше їй пасують. А він — чи то в підвалі у Гопфера, чи то на сибірських рівнинах — так начинив себе Альдонами, Гражинами [127] , Марилями та іншими химерами, що вбачає в панні Ленцькій божество. Він не просто любить її, а божествить, готовий молитися на неї, впасти перед нею ниць… Прикре чекає його пробудження! Бо хоч він чистокровний романтик, але не наслідуватиме Міцкевича, який не тільки пробачив тій, котра насміялася з нього, але ще й тужив за нею після зради, навіть більше — обезсмертив її… Добра наука для наших дівчат: якщо хочеш прославитись, то зраджуй своїх иайпалкіших поклонників! Нам, полякам, судилось бути дурнями навіть у такій простій речі, як любов…

127

Альдона і Гражина — героїні романтичних поем Адама Міцкевича «Конрад Валленрод» і «Гражина».

— Ви гадаєте, пане докторе, що Вокульський такий телепень? — спитав я, почуваючи, що кров закипає в мені, як під Вілагошем.

Шуман аж схопився з стільця.

— Та де в чорта!.. — закричав він. — Зараз він ще шаліє, поки може сказати собі: «А що, коли вона полюбить мене? А що, коли вона не така, як мені здається?..» Але якщо він не опам’ятається, помітивши, що вона глузує з нього, я… я перший, не будь я євреєм, плюнув би йому в очі… Такий чоловік, як він, може бути нещасливим, але не має права терпіти приниження…

Я давно вже не бачив Шумана таким роздратованим.

Він єврей з голови до п’ят, але надійний і чесний чоловік.

— Ну, — кажу йому, — заспокойтесь, пане доктор. У мене є для Стаха ліки.

І розказав йому все, що знав про пані Ставську, а закінчив так:

— Вмру, кажу вам, пане докторе, вмру або… одружу Стаха з пані Ставською. Ця жінка має розум і серце і за любов віддячить любов’ю, а йому такої й треба.

Шуман кивав головою і зводив угору брови.

— Ну що ж, спробуйте… На жаль, ліками проти туги за жінкою може бути тільки друга жінка. Хоча боюсь, що його вже пізно лікувати…