Лялька
Шрифт:
— Він сталевий чоловік, — зауважив я.
— Саме це й небезпечно, — відказав доктор. — В таких натурах трудно стерти щось записане і трудно склеїти те, що розкололось.
— Пані Ставська зробить це.
— Дай боже!
— І Стах буде щасливий.
— Ого!..
Я з великою полегкістю в душі попрощався з доктором.
Що там казати, я люблю пані Гелену, але задля Стаха… відмовлюсь від неї.
Аби тільки не пізно!
Але ні…
Другого дня опівдні в магазин вбіг Шуман; з його посмішок та з того, як він кусав губи, я зрозумів, що
— Ви були, пане докторе, у Стаха? — спитав я його. — Ну, як він сьогодні…
Шуман потягнув мене за шафи й заговорив:
— От дивіться, пане Жецький, що виробляють жінки навіть з такими людьми, як Вокульський! Знаєте, чого він роздратований?..
— Мабуть, упевнився, що у панни Ленцької є полюбовник?
— Якби ж, то впевнився! Це, можливо, радикально вилікувало б його. Та вона надто хитра, аби дати можливість такому наївному поклонникові помітити, що робиться за кулісами. Але в даному разі йдеться про інше. Смішно й соромно казати…
Доктор затнувся. Потім вдарив себе по лисині й заговорив тихіше:
— Завтра у князя бал, де, звичайно, буде і панна Ленцька. Але уявіть собі, що князь і досі не запросив Вокульського, хоч іншим розіслав запрошення вже два тижні тому!.. І ви можете повірити, що Стах через це аж захворів?..
Доктор пискляво засміявся, вишкіряючи свої попсовані луби, а я, їй-богу, аж почервонів від сорому.
— Тепер ви розумієте, до чого може дійти людина?.. — спитав Шуман. — Вже другий день мучиться тим, що якийсь там князь не запросив його на бал!.. Цебто він, наш коханий, наш незвичайний Стах!..
— І він сам це вам сказав?
— Якби ж то сказав! — буркнув доктор. — У тім-бо й річ, що нічого не сказав. Аби сказав, то це означало б, що він наважився відмовитись од такого пізнього запрошення.
— А ви гадаєте, що його запросять?
— Ого! Якби князь не запросив, то це коштувало б йому п’ятнадцяти процентів на капітал, які він одержує в Спілці. Запросить він його, запросить, бо Вокульський, слава богу, ще являє собою реальну силу. Але спочатку, знаючи, як він прагне панни Ленцької, подражнить його, побавиться з ним, мов з псом, якому то показують, то ховають шматок м’яса, аби навчити його ходити на задніх лапах. Не турбуйтесь, вони його не відпустять від себе, по такі вони дурні. Але вони хочуть видресирувати його, щоб добре служив, приносив з їх наказу все потрібне і навіть кусав тих, хто їм не милий.
Він взяв свою боброву шапку й, кивнувши мені, вийшов. Який був чудак, таким і залишився!
Цілий той день я був сам не свій, навіть кілька разів помилився в рахунках. І от, коли я вже думав зачиняти магазин, з’явився Стах. Мені здалося, що за останні кілька днів він схуд. Байдуже привітавшись з службовцями, він почав щось шукати в своєму столі.
— Чого ти шукаєш? — спитав я.
— Чи не було тут листа від князя?.. — відповів він, дивлячись мені в очі.
— Я відсилав усі твої листи на квартиру.
— Знаю, але міг котрийсь із них залишитись серед паперів…
Мені легше було б вирвати зуба,
Значить, Шуман казав правду: Стах справді мучився тим, що князь не запрошує його на бал!
Коли магазин зачинили і службовці пішли додому, Вокульський сказав:
— Що ти сьогодні робиш? Чи не запросив би ти мене до себе на чай?
Звичайно, я з радістю запросив його і пригадав ті часи, коли Стах бував у мене майже щовечора. Як це давно було! Сьогодні він якийсь похмурий, я заклопотаний, і хоч нам обом багато чого треба було сказати, ми не дивились один одному в очі. Ми навіть заговорили про холодну погоду, і тільки склянка чаю, в якому було півсклянки міцного араку, трохи розв’язала мені язика.
— Всі кажуть, — почав я, — що ти продаєш магазин.
— Я вже майже продав його, — відказав Вокульський.
— Євреям?
Він схопився з крісла і, заклавши руки в кишені, став швидко ходити по кімнаті.
— А кому ж я його продам? — спитав він. — Тим, що мають гроші, але не купують магазинів, чи тим, що не мають грошей і саме через те хотіли б його купити? Магазин коштує десь сто двадцять тисяч карбованців, то що ж мені — викинути їх у болото?
— Ті євреї звідусіль витискають нас…
— Відкіля?.. З тих позицій, яких ми не займаємо або самі змушуємо їх займати, підштовхуємо, благаємо, щоб вони їх зайняли? Мого магазину не купить жоден аристократ, але кожен дасть євреєві гроші на його купівлю за добрий процент.
— Чи так же воно?
— Авжеж, так, Я знаю, хто позичає Шлангбаумові гроші…
— Значить, купує Шлангбаум?
— А хто ж би інший? Клейн, Лісецький чи Земба?.. Вони не знайдуть кредиту, а якби й знайшли, то не зуміли б скористатися ним…
— Будуть колись неприємності з тими євреями, — буркнув я.
— Бувало вже, і тривало цілих вісімнадцять століть, а який результат?.. В результаті антисемітських переслідувань загинули окремі найблагородніші люди, а вижили ті, котрі зуміли уберегтись від знищення. Ось чому сучасні євреї такі: витривалі, терплячі, підступні, згуртовані; тому вони так майстерно орудують єдиною зброєю, яка їм залишилась, — грішми. Знищуючи все краще в цьому народі, ми зробили штучний добір і виростили найгірший тип.
— А ти подумав про те, що коли наш магазин перейде и єврейські руки, то кілька десятків євреїв дістануть добре оплачувану роботу, а кілька десятків наших її втратять?
— Це не моя вина, — роздратовано відповів Вокульський. — Не я винен, що ті, з ким я маю особисті стосунки, вимагають, аби я продав магазин. Правда, громадськість на цьому втратить, але ж громадськість цього й домагається.
— А моральний обов’язок?
— Який там обов’язок! — крикнув Стах. — Перед тими, хто мене називає визискувачем, чи перед тими, хто мене обкрадає? Виконаний обов’язок повинен давати людині щось взамін, бо інакше це була б жертва, якої ніхто від людини не має права вимагати. А що я дістаю взамін? Ненависть і наклеп від одних і зневагу від других. Сам скажи: чи є такі людські вади, яких не приписували б мені?