Лялька

Прус Болеслав

А за що? За те, що я здобув майно і дав можливість жити сотням людей.

— Наклепники є всюди.

— Але ніде нема їх стільки, як у нас. Десь в іншій країні такий, як я, чесний скоробагатько, мав би ворогів, але здобув би й заслужене визнання, яке компенсує кривди… А тут…

Він махнув рукою.

Я одним духом випив ще півсклянки араку для відваги.

Тим часом Стах, зачувши в сінях кроки, спинився коло дверей. Я догадався, що він все-таки чекає запрошення від князя.

В голові у мене вже шуміло, тому я наважився спитати:

— А хіба ті,

для кого ти продаєш магазин, краще тебе оцінять?

— А, якщо таки оцінять? — сказав він, замислившись.

— І любитимуть тебе більше, ніж ті, кого ти залишаєш?

Він підбіг до мене й пильно подивився мені в вічі.

— А якщо таки любитимуть?

— Ти певний?

Стах упав на крісло.

— Не знаю… — прошепотів він. — Не знаю. Бо що є певного на цьому світі?

— А тобі ніколи не спадало на думку, — говорив я все сміливіше, — що тебе можуть не тільки визискувати та обманювати, а ще й висміювати та зневажати?.. Скажи, ніколи не думав про це? На світі все можливе, отож треба забезпечити себе якщо не від обману, то хоч би від смішного становища. К чорту! — закінчив я, стукнувши склянкою по столі. — Можна жертвувати собою, коли є за що, але не можна дозволяти, щоб з тебе робили попихача.

— А хто з мене робить попихача? — крикнув він, схоплюючись із крісла.

— Всі ті, хто не шанує тебе так, як ти того заслужив.

Я аж злякався своєї сміливості, але Вокульський не відповів. Він ліг на канапці і заклав руки за голову, що було у нього ознакою незвичайного хвилювання. Потім цілком спокійно почав говорити про справи в магазині.

Десь о дев’ятій відчинилися двері й увійшов лакей Вокульського.

— Лист від князя! — повідомив він.

Стах прикусив губу і, не встаючи, простягнув руку.

— Дай сюди, — промовив він. — І йди спати.

Слуга пішов. Стах повільно відкрив конверт, прочитав листа і, подерши його на дрібні клапті, кинув в грубку.

— Що там таке? — спитав я.

— Запрошення на завтрашній бал, — сухо відповів він.

— Що, не підеш?

— І не подумаю.

Я остовпів. Раптом мені прийшла в голову геніальна думка.

— Знаєш що? — запропонував я. — А може б, ми завтра пішли на вечір до пані Ставської?..

Він сів на канапці і з усмішкою відповів:

— А знаєш, це буде непогано!.. Вона дуже мила жінка, та й давно вже я там не був. Треба б принагідно послати тій малій кілька іграшок.

Крижана стіна, Що була постала між нами, розкололась.

До нас обох повернулась колишня щирість, і ми до півночі згадували минуле. Прощаючись, Стах сказав мені:

— Людина інколи дуріє, але потім знов береться за розум… Спасибі тобі; старий!

Лопну, а одружу його з пані Ставською!

В день балу у князя ні Стах, ні Шлангбаум не були в магазині. Я догадався, що вони оформляють продаж магазину.

В інших умовах така подія отруїла б мені настрій на цілий день. А сьогодні я навіть не думав про те, що наша фірма зникне і на ній з’явиться єврейська вивіска. Що мені магазин! Аби Стах був щасливий або хоч позбувся своєї журби. Хай би завалився світ, а я мушу одружити

йога!..

Вранці я послав пані Ставській записочку, в якій повідомив, що сьогодні ввечері ми з Вокульським прийдемо до неї на чай. До записки я насмілився додати коробку іграшок для Гелюні. В коробці був ліс із звірами, меблі для ляльки, маленький сервіз і мідний самоварчик. Всього товару разом з упаковкою на 13 карбованців 60 копійок.

Треба буде ще придумати щось для пані Місевичової.

Таким чином з бабусі і внучки я зроблю обценьки і так ними стисну серце прекрасної мами, що вона капітулює ще до дня святого Яна. (Ой, хай тобі чорт! А чоловік за кордоном?.. Але що там чоловік, нехай би був стерігся… Зрештою, за якихось десять тисяч карбованців ми дістанемо розвід з відсутнім і, напевне, вже не живим чоловіком).

Зачинивши магазин, я пішов до Стаха. Двері мені відчиняє лакей з накрохмаленою сорочкою в руці. Я проходжу через спальню і бачу на стільці фрак, жилет… Ой, невже з нашого візиту нічого не вийде?..

Стах у кабінеті читав англійську книжку. (Чорт його знає, нащо йому та англійська мова! Адже одружитись можна, бувши навіть глухонімим…) Він привітався зі мною щиро, хоч трохи і збентежено. «Ну, треба клепати, поки тепле!» — подумав я і, не кладучи шапки, кажу:

— Ну, що ж, чекати нічого. Ходімо, а то наші дами ще полягають спати.

Стах закрив книжку й задумався.

— Паскудний вечір, — каже, — заметіль.

— Іншим ця заметіль не заважає їхати на бал, то чого ж би вона мала зіпсувати нам вечір, — відповідаю я, прикинувшись дурником.

Стаха наче щось укололо. Він підхопився з стільця і сказав слузі подати шубу. Одягаючи його, слуга сказав:

— Тільки, пане, зараз повертайтеся, бо вже пара вдягатись, та й парикмахер скоро прийде.

— Не треба, — відказав Стах.

— Не підете ж ви непричесані танцювати…

— Я не піду на бал.

Слуга здивовано розвів руки й розставив ноги.

— Що це ви, пане, сьогодні виробляєте? — вигукнув він. — У вас наче не всі вдома… Пан Ленцький так просив…

Вокульський вибіг з кімнати, грюкнувши дверима перед носом зухвалого слуги. «Ага, — подумав я. — Князь догадався, що Стах може не прийти, і прислав майбутнього тестя з перепрошенням… Шуман правду каже, що вони не хочуть випустити його з своїх рук, ну, але ми його у вас одіб’ємо!»

Через чверть години ми були вже у пані Ставської.

Прийняли вони нас розкішно!.. Маріанна вичистила кухню піском, пані Місевичова одягла шовкову сукню жовто-зеленого кольору, а в пані Ставської того вечора були такі чудові очі, рум’янець та уста, що можна було вмерти від щастя, цілуючи таку красуню.

Не хочу себе упереджувати, але, їй-богу, Стах цілий вечір дуже уважно поглядав на неї. Він навіть не помітив, що Гелюня почепила нові стрічки.

Який це був чудовий вечір!.. Як пані Ставська дякувала нам за іграшки, як клала Вокульському цукор у чай, як зачепила його кілька разів кінцем рукава… Тепер я вже певний, що Стах приходитиме до неї якнайчастіше, спочатку зі, мною, а потім і без мене.