Лялька
Шрифт:
— Ах, добрий пане Жецький, як ви можете таке питати? Коли ми жили в його домі, він зменшив нам квартирну плату, Гелену врятував від такої ганьби, дав їй посаду на сімдесят п’ять карбованців на місяць, Гелюні прислав стільки іграшок…
— Дозвольте, — перебив я її. — Якщо ви вважаєте його достойною людиною, то мушу вам сказати під величезним секретом, що він дуже нещасливий…
— Во ім’я отця й сина!.. — перехрестилася стара. — Він нещасливий? Маючи такий магазин, торговельну спілку, таке багатство?.. Він нещасливий, коли недавно продав
— Боргів не має ні копійки, — сказав я, — а після продажу магазину у нього набереться тисяч шістсот карбованців, хоч два роки тому він мав лише якихось тридцять тисяч, звичайно, окрім вартості магазину… Але, шановна папі, гроші — це не все. Бо людина, крім кишені, має ще й серце…
— Та я ж чула, що він одружується з красунею, з панною Ленцькою?
— Оце ж бо й є нещастя! Вокульський не може, не повинен одружуватися з нею…
— А що, у нього є якась вада?.. Такий здоровий мужчина…
— Не повинен одружуватися з панною Ленцькою, вона йому не пара. Йому б треба такої жінки…
— Такої, як моя Геленка… — швиденько доказала пані Місевичова.
— Правильно! — вигукнув я. — Гне тільки такої, а саме її… Гелена Ставська повинна стати його дружиною.
Стара розплакалась.
— Дорогий пане Жецький, — говорила вона далі крізь плач, — скажу вам, що це найзаповітніша моя мрія… А що наш шановний Людвічок уже помер, то я голову до пня можу дати… Скільки разів він мені снився, і завжди або голий, або зовсім на себе не схожий…
— Зрештою, — кажу я, — хоч би він і не вмер, то ми доб’ємося розводу.
— Звичайно. За гроші всього можна добитись.
— Ну от! Тепер вся річ у тому, аби пані Ставська не опиралася.
— Дорогий пане Жецький! — вигукнула стара. — Можу присягтися, що вона, бідолаха, вже закохана в Вокульського. Нудьгує, не спить ночами та зітхає, на очах марніє. А вчора, коли ви були тут, що з нею діялось? Я, мати, впізнати її не могла…
— Ну, значить, все!.. — перебив я її. — Я вже влаштую так, щоб Вокульський якнайчастіше бував тут, а ви, пані… відповідно впливайте на пані Гелену. Вирвемо Стаха з рук тієї панни Ленцької і, дасть бог, перед святим Яном згуляємо весілля…
— Бійтесь бога, а Людвічок?..
— Помер, помер… — кажу їй. — Голову даю до пня, що його вже нема живого…
— Ну, в такому разі божа воля…
— Тільки… прошу пані, нехай це буде таємниця. Справа ж неабиякої ваги!
— За кого ж ви мене маєте, пане Жецький? — образилась стара. — Тут, тут… — додала вона, стукаючи себе кулаком у груди. — Тут кожна таємниця лежить, як у могилі. А тим більше таємниця моєї дитини і того благородного чоловіка.
Обоє ми були глибоко зворушені.
— Але, — сказав я, збираючись виходити, — хто б міг подумати, що така дрібниця, як лялька, вщасливить двох людей?
— Яка лялька?
— Ну, аякже! Якби пані Ставська не купила у нас ляльки, то не було б суду, Стах не зацікавився б так долею пані Гелени, пані Гелена не покохала
— Прокинулось, кажете, пане Жецький?
— Ще б пак! Хіба ви не бачили, як вони шепотілись учора на оцій канапі?.. Вокульський давно вже не був такий говіркий і навіть зворушений, як учора…
— Сам бог вас послав, дорогий пане Жецький! — вигукнула бабуся і на прощання поцілувала мене в голову.
Тепер я задоволений собою і хоч-не-хоч мушу признатись, що у мене меттерніхівська голова. Це ж не просто було закохати Стаха в пані Гелену і влаштувати все так, щоб їх звести!..
Бо тепер я вже не маю найменшого сумніву, що й пані Ставська, і Вокульський потрапили в наставлену на них пастку. Вона за кілька тижнів змарніла (але ще краща стала, шельма!), а він просто не знає, де дітись. Як тільки не йде ввечері до Ленцьких (а це трапляється не часто, бо панна Ленцька весь час їздить по балах), то вирушає до пані Ставської і сидить там майже до півночі. А як він оживає, коли розповідає їй історії про Сибір, про Москву, про Париж!.. Я все знаю, хоч сам туди й не ходжу вечорами, щоб не заважати, але другого дня мені все чисто розказує пані Місевичова — звичайно, під великим секретом.
Одне тільки мені не сподобалось.
Дізнавшись, що Вірський заходить часом до наших дам і звичайно полохає воркуючу пару, я зібрався остерегти його.
Одягнувшись і виходячи з дому, я в сінях зустрів самого Вірського. Звичайно, повертаюсь, засвічую світло… Поговорили з ним трохи про політику… Потім я змінюю тему розмови і починаю без церемоній:
— Я хотів вам по секрету сказати…
— Знаю вже, знаю!.. — каже він і сміється.
— Що ви знаєте?
— А що Вокульський закоханий у пані Ставську.
— Господи милостивий! — кричу я. — Хто ж вам сказав?
— Ну насамперед не бійтесь, що я комусь скажу, — говорить він серйозно. — В нашій сім’ї секрет однаково, що в колодязі…
— Але. хто вам сказав?
— Мені, бачите, сказала жінка, а вона довідалась про це від пані Колерової.
— А та відкіля?
— Пані Колеровій сказала пані Радзінська, а пані Радзінській, що заприсягалася мовчати, довірила цю таємницю пані Денова, приятелька пані Місевичової.
— Яка ж пані Місевичова необережна!
— Нічого не вдієш! — каже Вірський. — А що ж їй, бідолашній, залишалось робити, коли Денова напалася на неї, що Вокульський, мовляв, просиджує у них до ранку і що тут щось не гаразд… Звісно, стара злякалася і розказала, що йдеться не про фіглі-міглі, а про шлюб і що до дня святого Яна вони, може, й повінчаються.
Мене аж голова заболіла, але що ж робити? Ой жіноцтво, жіноцтво!..
— Що чути в місті? — питаю я Вірського, щоб припинити делікатну розмову.
— Чудасія! — каже він. — Чудасія з тією баронесою! Але дайте мені сигару, бо це дві довгі історії.