Лялька
Шрифт:
— В усьому цьому я вбачаю кару господню, — закінчив Вірський, здмухуючи попіл з сигари. — А знаряддям цієї кари буде барон…
— Ну, а друга історія? — спитав я.
— Друга коротша, але зате цікавіша. Уявіть собі, що баронеса, сама баронеса Кшешовська, відвідала вчора пані Ставську.
— Ой, та що ви! — злякався я. — Це поганий знак.
— Зовсім ні, — відказав Вірський. — Баронеса прийшла до пані Ставської, істерично розплакалась і мало не на колінах почала просити обох дам забути за той процес з лялькою, інакше вона не матиме спокою до смерті.
— І
— Не тільки простили, а й розцілувалися з нею й навіть обіцяли випросити пробачення у Вокульського, якого баронеса дуже вихваляла.
— Ах, бодай же його!.. — аж крикнув я. — Нащо ж вони з нею говорили про Вокульського?.. Тепер не минути біди.
— Та що ви говорите, — заспокоював мене Вірський. — Вона покаялась за свої гріхи і безумовно виправиться.
Він пішов собі додому, бо вже було за північ. Я його не затримував, бо він трохи розчарував мене тим, що повірив у щирість каяття баронеси. А проте, хто її знає, може, вона й справді стала на чесну стежку?
Post scriptum. Я був певний, що Мак-Магонові пощастить зробити переворот на користь малого Наполеончика, і раптом сьогодні дізнаюся, що Мак-Магона скинули з посади, президентом республіки проголошено громадянина Греві, а молодий Наполеон поїхав на війну в якийсь Наталь, в Африку.
Нічого не вдієш, нехай хлопчик вчиться воювати. За якогось півроку він повернеться, вкритий славою, і французи самі почнуть тягнути його до себе, а ми тим часом одружимо Стаха з пані Геленою.
Бо я, коли вже берусь за що-небудь, то по-меттерніхівськи, і розумію, що воно й до чого.
Отже, хай живе Франція з Бонапартами, а Вокульський з пані Ставською!..
Розділ десятий
ДАМИ І ЖІНКИ
Цього року і на масницю, і тепер, у великий піст, фортуна третій чи четвертий раз усміхнулась сім’ї пана Ленцького.
В його домі було повно гостей, а в передпокій, як сніг, сипались візитні картки. І знову пан Томаш опинився в тому щасливому становищі, коли міг не тільки приймати у себе гостей, а й вибирати їх для себе.
— Мабуть, я вже скоро помру, — частенько казав він дочці, — проте маю принаймні ту втіху, що люди оцінили мене хоч перед смертю.
Панна Ізабелла слухала батька з усмішкою. Вона не хотіла розраджувати його, але була певна, що рої візитерів приходять у їх дім задля неї, а не задля батька.
Адже такий галантний кавалер, як пан Нівінський, танцював з нею, а не з батьком; пан Мальборг, зразок доброго тону й законодавець мод, розмовляв з нею, а не з батьком, а пан Шастальський, приятель обох уже згаданих осіб, почував себе нещасним не через батька, а тільки через неї.
Пан Шастальський, не криючись, сказав їй про це, і хоч сам не був ні елегантним танцюристом, як пан Нівінський, ні законодавцем мод, як. пан Мальборг, проте був приятелем їх обох. Він недалеко від них жив, разом з ними їв, з ними замовляв собі англійські або
Проте один дрібний факт, одна фраза змусила панну Ізабеллу шукати розгадку своїх успіхів у другому напрямку.
На одному з балів вона сказала панні Пантаркевичівні:
— Ніколи я ще так не веселилася в Варшаві, як цього року.
— Бо ти чарівна, — коротко відповіла панна Пантаркевичівна, затуляючись віялом, немов хотіла приховати мимовільний позіх.
— Панни «в таких літах» уміють бути цікавими, — озвалася на повен голос пані Упадальська, уроджена де Гінс, звертаючись до пані Вивротницької, уродженої Фертальської.
Рух віялом панни Пантаркевичівни і слівце пані Упадальської, уродженої де Гінс, вразили панну Ізабеллу.
Вона була достатньо розумна, щоб розібратися в ситуації, до того ж так яскраво підкресленій. «Що ж то за літа? — думала вона. — Двадцять п’ять років — ще не «ті літа»… Що вони балакають?»
Вона глянула вбік і побачила, як на неї пильно дивиться Вокульський. Вагаючись, чому приписати свої перемоги, «тим літам» чи Вокульському, вона… почала все більше думати про Вокульського.
Хто його знає, чи не він був мимовільним причинцем того захвату, який вона бачила круг себе?..
І вона почала міркувати.
Насамперед батько Нівінського вклав капітал у засновану Вокульським торговельну спілку, яка давала (що було відомо навіть панні Ізабеллі) великі прибутки. Далі пан Мальборг, який скінчив якусь технічну школу (чим він не хвалився), через Вокульського клопотався про посаду на залізниці (що він якнайпильніше приховував).
Він і справді одержав таку посаду, яка мала ту велику перевагу, що на ній не треба було працювати, але й страшну ваду — вона не давала трьох тисяч карбованців плати на рік. Пан Мальборг навіть образився за це на Вокульського, але, зважаючи на його великі зв’язки, обмежився тим, що вимовляв його прізвище з іронічною усмішкою.
У пана Шастальського не було ні капіталів у спілці, ні посади на залізниці. Але оскільки обидва його приятелі, панове Нівінський і Мальборг, мали до Вокульського претензій, то й він до нього мав претензію і, зітхаючи коло панни Ізабелли, казав:
— Є щасливі люди, котрі…
Хто ці «котрі», панна Ізабелла ніколи не могла дізнатись. Але щоразу, коли вимовлялось слово «котрі», на думку їй набігав Вокульський. Тоді вона стискала маленькі кулачки і мовила сама до себе: «Деспот… тиран…», хоч Вокульський не виявляв найменшого нахилу до тиранії чи до деспотизму. Він лише придивлявся до неї й думав: «Ти це… чи не ти?..»
Часом, коли молоді й старі зальотники залицялися до неї, а очі її блищали, як діаманти або як зорі, по світлому небу його захвату пробігала темна хмарка й кидала йому на душу тінь якогось непевного сумніву. Але Вокульський на ці тіні заплющував очі. Панна Ізабелла була його життям, щастям, сонцем, якого не могли потьмарити якісь там перебіжні хмарки, до речі, ще, мабуть, і вигадані.