Лялька

Прус Болеслав

Інколи Вокульському спадав на думку Гейст, здичавілий мудрець, який виношував великі задуми і вказував йому іншу мету, ніж любов панни Ленцької. Але достатньо було одного погляду панни Ізабелли, щоб його згадки розвіялись, як сон. «Що мені людськість! — казав він сам собі, здвигаючи плечима. — За всю людськість, за все прийдешнє світу, за власне безсмертя… я не віддав би одного її поцілунку».

І коли він думав про той поцілунок, з ним діялося щось незвичайне. Воля його слабла, він відчував, що втрачає притомність, і, щоб повернути її, мусив знову бачити панну Ізабеллу в товаристві елегантів. Тільки чуючи її безтурботний сміх і невимушену розмову,

бачачи її палкі погляди, якими вона обдаровувала панів Нівінського, Мальборга й Шастальського, йому на мить здавалося, що з-перед його очей спадає запона і відкриває йому дкийсь інший світ і якусь іншу панну Ізабеллу. Тоді, невідомо відкіль, поставала перед ним його молодість, повна титанічних зусиль. Йому ввижалась його праця, завдяки якій він вибивався з злиднів, вчувався свист снарядів, що пролітали колись над його головою, потім бачив лабораторію Гейста, де зароджувались неймовірно важливі явища, і, дивлячись на панів Нівінського, Мальборга і Шастальського, думав: «Що я тут роблю? Чому я молюсь коло одного з ними вівтаря?»

Він готовий був розсміятись, але облуда знов опановувала його. І йому знову здавалось, що панна Ізабелла — та жінка, до ніг якої варто покласти таке життя, як його.

Як би там не було, а внаслідок необережного слівця пані Упадальської, уродженої де Гінс, в панні Ізабеллі почала народжуватись переміна на користь Вокульського.

Вона уважно стала прислухатись до розмов панів, які відвідували її батька, і виявила, що кожен з них має або капітал, який хоче вмістити у Вокульського «хоч би за п’ятнадцять відсотків», або родича, якого він хотів би куди-небудь влаштувати, або прагне познайомитись з Вокульським для якоїсь іншої мети. Щодо дам, то вони також або хотіли комусь протегувати, або мали дочок на відданні і навіть не таїлися, що хочуть відбити Вокульського у панни Ізабелли, або, якщо не були ще старі, то готові були вщасливити його самі.

— Ах, бути дружиною такого чоловіка! — казала Вивротницька, уроджена Фертальська.

— Хоч би навіть не дружиною! — з усміхом зауважила баронеса фон Плес, чоловік якої вже п’ять років був паралізований. «Тиран… деспот…» — повторювала панна Ізабелла, помічаючи, що цей знехтуваний нею купець привертає увагу й заздрість стількох людей.

Незважаючи на залишки зневаги та відрази, що тліли ще в її душі, вона мусила визнати, що цей похмурий чоловік достойніший і кращий на вроду, ніж маршалок, барон Дальський і навіть панове Нівінський, Мальборг і ПІастальський.

Але найбільше вплинув на її вирішення князь.

Той князь, на просьбу якого Вокульський в грудні минулого року не тільки не вважив баронесі Кшешовській десяти тисяч карбованців, але і в січні та лютому цього року не дав ні копійки на оптований князем притулок убогих. І князь на деякий час охолов до Вокульського.

Вокульський не виправдав його надій. Князь вважав і вірив, що має право так вважати, що така людина, як Вокульський, раз зазнавши його князівської ласки, повинна зректися не тільки власних смаків і мети, а навіть маєтку і свого «я». Вона повинна любити те, що любить князь, ненавидіти те, що він ненавидить, служити тільки його інтересам і догоджати тільки його уподобанням. Тим часом цей скоробагатько (хоч, безумовно, справжній шляхтич) не тільки й не думав бути князевим слугою, а навіть наважився бути самостійною людиною: не раз сперечався з князем, а що найгірше — просто відмовлявся виконувати його вимоги. «Різкий чоловік… корисливий… егоїст!..» — думав князь, все більше дивуючись з зухвальства скоробагатька.

Трапилось

так, що пан Ленцький, що не міг уже приховати намірів Вокульського щодо його дочки, запитав думки князя про нього і попросив поради.

А князь, незважаючи на всілякі слабості, в основному був чесною людиною. Судячи про людей, він покладався не на власні уподобання, а на громадську думку. Тому він попросив пана Ленцького заждати два тижні, поки він «створить собі певну думку», а тому що у нього було різноманітне знайомство і щось подібне до власної поліції, то він дізнався багато цікавих речей.

Насамперед він зауважив, що шляхта хоч і кпить з Вокульського, називаючи його скоробагатьком та демократом, однак потай пишається ним:

— Видно, що наша кров, хоч і пристав до купців!

А коли треба було когось протиставити єврейським банкірам, шляхта насамперед вказувала на Вокульського.

Купці, а особливо фабриканти, ненавиділи Вокульського, але найтяжчим з обвинувачень, які вони йому закидали, було те, що «він шляхтич… великий пан… політик!..», а цього князь ні в якому разі не міг вважати за ваду.

Та найцікавіші відомості князь дістав від черниць. Були в Варшаві якийсь візник та його брат — залізничник на Варшавсько-Віденській залізниці, котрі благословляли Вокульського; були якісь студенти, котрі скрізь розказували, що Вокульський дає їм стипендію; були ремісники, яким він повлаштовував майстерні; були крамарі, яким Вокульський допоміг відкрити крамниці.

Була навіть (про що черниці говорили з побожним жахом і червоніючи) якась пропаща жінка, котру Вокульський вирятував із злиднів, віддав до черниць-магдалинок і таки зробив з неї чесну жінку, наскільки (додавали черниці) така жінка може бути чесною.

Ці повідомлення не тільки здивували, а просто стурбували князя. Вокульський одразу виріс в його очах. Виявилось, що він має свою програму, навіть більше — провадить самостійну політику і користується великим впливом серед простого люду.

Отже, прийшовши у призначений строк до пана Ленцького, він вирішив побачитись також з панною Ізабеллою.

Він обняв її і сказав такі загадкові слова:

— Шановна кузинко! У тебе в руках незвичайний птах…

Отож тримай його міцно і бережи, щоб він ріс на благо нашій нещасній вітчизні…

Панна Ізабелла густо почервоніла: вона вгадала, що цей незвичайний птах — Вокульський. «Тиран… деспот…» — подумала.

І все-таки в стосунках її з Вокульським крига була зламана. Вона вже наважилась вийти за нього.

Одного дня, коли пан Ленцький трохи нездужав, а вона читала в своєму кабінеті, її повідомили, що в вітальні чекає Вонсовська. Панна Ізабелла одразу побігла туди й, крім пані Вонсовської, застала кузена Охоцького, чогось дуже похмурого.

Приятельки підкреслено чуло поцілувались, але Охоцький, який умів бачити не дивлячись, відчув, що або одна з них, або обидві чимось невдоволені, хоч і не дуже. «Невже через мене? — подумав він. — Треба поводитись трохи обережніше…»

— А, кузене, й ви тут? — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Чого це ви такі смутні?

— А повинен би бути веселий, — озвалась пані Вонсовська, — бо цілу дорогу від банку аж до вас залицявся до мене, і не без успіху. На розі Алеї я дозволила йому розстебнути два гудзики на рукавичці й поцілувати в руку. Ой, Бельцю, якби ти знала, як він не вміє цілувати…

— Так? — вигукнув Охоцький, червоніючи, як буряк. — Ну, гаразд! Від сьогоднішнього дня ніколи не поцілую вас в руку… Клянусь!..