Лялька
Шрифт:
— Грецька, — перший і останній раз озвався пан Ридзевський.
— Не грецька, а гречана. Це щось чудове, казкове!.. Кожне зерно виглядає так, ніби його готували окремо. Ми просто об’їдаємося нею — я, князь Келбик, граф Следзінський… Це щось незбагненне… Подається вона, звичайно, на срібних тарілках…
Панна Ізабелла з таким захватом дивилась на оповідача, так живо відповідала на кожну його фразу рухом, усмішкою або поглядом, що у Вокульського потемніло в очах.
Він устав і, попрощавшись з товариством, вийшов на вулицю. «Не розумію я цієї жінки! — думав він. — Коли вона є сама собою і з ким вона є сама собою?»
Але,
Щоразу після відвідин панни Ізабелли, коли його, як ті набридливі мухи, посідали сумніви, він рятувався роботою. Перевіряв рахунки, заучував англійські слова, читав книжки. А коли й це не допомагало, йшов до пані Ставської, просиджував у неї вечір, і дивна річ — в її товаристві він знаходив якщо не цілковитий спокій, то принаймні заспокоєння.
Розмовляли вони про звичайні речі. Найчастіше вона розказувала про магазин Мілерової, про те, що справи там ідуть краще, бо публіка довідалась, що підприємство належить головним чином Вокульському. Потім повідомляла, що Гелюня стає слухнянішою, а якщо інколи й почне пустувати, то бабуся лякає її, що розкаже панові Вокульському, і дитина одразу вгамовується. Потім нагадувала про пана Жецького, який буває у них часом, і казала, що й вона, й мати дуже люблять його, бо він розповідає їм багато подробиць з життя Вокульського. І що бабуся також любить пана Вірського, який просто захоплений паном Вокульським.
Вокульський дивився на неї здивовано. Спочатку йому здавалося, що це лестощі, і йому було неприємно. Але пані Ставська оповідала все з такою простотою, що поступово він почав вбачати в ній найпершого друга, який хоч і переоцінює його, але робить це з великою щирістю.
Він також помітив, що пані Ставська ніколи не приділяла собі багато уваги. Після роботи бавилася з Гелюнею, допомагала матері, трохи служниці й багатьом чужим людям, переважно бідакам, які нічим не могли їй віддячити.
Якщо ж не було й цих турбот, вона відчиняла клітку канарки, щоб підлити їй води або підсипати зерна. «Ангельське серце», — думав Вокульський. А одного разу ввечері сказав їй:
— Знаєте, про що я думаю, коли дивлюсь на вас?
Вона злякано глянула на нього.
— Мені здається, що якби ви доторкнулись до тяжко пораненої людини, то вона не тільки перестала б відчувати біль, а й рани її загоїлися б.
— Ви, думаєте, що я чарівниця? — спитала вона, дуже збентежена.
— Ні, мені здається, що ви схожі на святу.
— Пан Вокульський правду каже, — підтвердила пані Місевичова.
Пані Ставська стала сміятись.
— О, я — і свята!.. — відказала вона. — Якби хто-небудь міг заглянути в моє серце, то побачив би, якого я варта осуду… Але тепер мені однаково!.. — закінчила вона з розпачем у голосі.
Пані Місевичова непомітно перехрестилась. Вокульський не звернув на це уваги.
Він думав про іншу.
Ставська не могла визначити своїх почуттів до Вокульського. Вона вже кілька років знала його в обличчя, навіть уважала досить гарним, але ставилась до нього цілком байдуже. Потім Вокульський
З цією метою вона не раз заходила в його магазин. Кілька разів вона взагалі не заставала його, раз побачила здалека, а раз перемовилася з ним кількома словами, і тоді він справив на неї сильне враження. Її вразив контраст між словами «людина диявольської енергії» і тим, як він тримався; в ньому не було нічого «диявольского», навпаки — він був спокійний і смутний. І ще вона помітила одну річ: очі в нього були великі і мрійні, таки мрійні… «Прекрасна людина!» — подумала вона.
Одного разу влітку вона зустрілася з ним у воротях того дому, де тоді жила. Вокульський подивився на неї з цікавістю, а вона почервоніла, як півонія. Вона сердилась на себе за той сором і рум’янець і довгий час в душі докоряла Вокульському за те, що він з такою цікавістю подивився на неї.
З того часу вона не могла погамувати збентеження, коли при ній згадували ім’я Вокульського; вона відчувала якесь невдоволення, тільки не могла збагнути — ним чи собою.
Швидше собою, бо пані Ставська ніколи нікого не винуватила. До того ж, чим він винен, що вона така смішна й ні з того, ні з сього соромиться?
Коли Вокульський купив будинок, в якому вона жила, і Жецький з його відома зменшив їм плату за квартиру (хоч їй усі говорили, що багатий домовласник не тільки може, а й повинен зменшувати плату), вона відчула до Вокульского вдячність. Ця вдячність поступово змінилася захопленням, коли до них почав заходити Жецький і розказувати багато подробиць з життя свого Стаха.
— Це незвичайна людина! — казала їй не раз мати.
Ставська слухала й мовчала, але поступово дійшла переконання, що Вокульський найнезвичайніша людина в світі.
Коли Вокульський повернувся з Парижа, Жецький частіше став навідуватись до Ставської та все одвертіше з нею говорити. Він розказував, звичайно, під величезним секретом, що Вокульський закоханий в панну Ленцьку, але він, Жецький, цього не схвалює. У пані Ставської потроху почала зароджуватись ворожість до панни Ленцької і співчуття до Вокульського. Вже тоді у неї зринула хвилева думка, що Вокульський, мабуть, дуже нещасний і що добре зробив би той, хто визволив би його з сільця кокетки.
Потім на Ставську спало одразу два нещастя: судова справа про ляльку і втрата заробітку. Вокульський не тільки не відмовився від знайомства з нею, як могли б зробити інші на його місці, але ще й добився її виправдання в суді та дав вигідну роботу в магазині.
Тоді Ставська призналась собі, що цей чоловік став їй близький і дорогий не менше, ніж мати й Гелюня.
Відтоді для неї почалося дивне життя. Хто б до них не приходив, неодмінно починав говорити про Вокульського — прямо або натяками. Пані Денова, пані Колерова і пані Радзінська доводили їй, що Вокульський найкраща пара в Варшаві; мати натякала, що Людвічок уже помер, а якби й був живий, то не заслуговує на пам’ять. Нарешті, пан Жецький щоразу, коли бував у них, розказував, що Вокульський нещасний, що його треба рятувати і що зробити це може тільки вона.