Лялька
Шрифт:
Одного разу, наприкінці березня, прийшовши до панни Ізабелли, Вокульський застав її в чудовому настрої.
— Прекрасна новина! — вигукнула вона, незвичайно привітно вітаючись з ним. — Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? — повторив Вокульський. — Ага, я бачив його в Парижі.
— І ви з такою байдужістю про нього говорите? — здивувалась панна Ізабелла. — Невже його гра вам не сподобалась?
— Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав…
— Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але
Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут.
— Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль.
— Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним.
Вокульський похитав головою.
— Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки.
— Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул…
Посередні скрипалі таких нагород не здобувають.
Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам’ять і відповів:
— Можливо.
Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. «Дурний я! — думав він, виходячи. — Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством».
Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. «Безумовно, — думав він, — талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…»
Йому було дуже соромно.
На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, — писала вона, — ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо».
В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля — це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь.
Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав:
— О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв.
Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского,
— Пан Молінарі вдома? — спитав він швейцара.
Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою:
— Скажу вам, ваша вельможність, відколи з’явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки…
— Аж так?
— А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з’являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий.
Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. «Ну й пройдисвіт! — думав він. — Та й, риночки теж хороші…».
По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара.
— Пан Молінарі, — мовив він, — просив вас трошечки зачекати…
Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз.
— Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі?
— Скажи йому, нехай мене… Розумієш?
— Скажу, пане, але він не зрозуміє, — відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: — Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!..
На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!..
Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його репутації. «Познайомиться з ним та й охолоне, — подумав він. — Тільки я вже не буду їм посередником».
Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав.
Хлопець виглядав зовсім як варшав’янин, але трохи схуд.
— Ти схуд і зблід, — сказав Вокульський, придивившись до нього. — Гуляєш чи що?
— Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати.
Але з учорашнього дня я вже на роботі.
— Тобі потрібні гроші?
— Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава.
— Що, вже кортить? А чого ж ти навчився?
— Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж…
Кажучи все це, він кланявся, червонів і м’яв в руках шапку.
— Гаразд, — трохи подумавши, сказав Вокульський. — На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись?