Лялька
Шрифт:
Вокульському знову здалося, що з очей його спадає запона, за якою він бачить зовсім інший світ і зовсім іншу панну Ізабеллу. Але в ту ж мить він відчув нестерпний біль в грудях, памороки в голові й таке шалене напруження нервів, що втік у передпокій, а відтіля на вулицю — він боявся, що збожеволіє.
— Господи милосердний! — прошепотів він. — Зніми ж з мене це прокляття…
За кілька кроків від Молінарі за мініатюрним столиком сиділа пані Вонсовська з Охоцьким.
— Моя кузинка починає мені що далі,
— Я вже годину бачу, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені здається, що й Вокульський щось помітив, бо дуже змінився на обличчі. Жаль мені його…
— О пані, за Вокульського не турбуйтесь. Правда, сьогодні він зазнав поразки, але як тільки прозріє раз… Такого віялом не вб’єш.
— Отже, може бути драма…
— Ніякої, — відповів Охоцький. — Люди сильних пристрастей небезпечні тільки тоді, коли у них нема нічого в резерві.
— Ви маєте на увазі ту пані… як вона… Ста… Стар?..
— Боже борони! Там нічого нема й ніколи не було. До того ж для закоханого мужчини інша жінка не є резервом.
— А що ж?
— Вокульський — людина потужного розуму і знає про незвичайний винахід, здійснення якого могло б перевернути світ.
— І ви знаєте про той винахід?
— Знаю, в чому його суть, і бачив докази його існування, тільки не знаю подробиць. Клянусь, — казав Охоцький, все більше запалюючись, — для такого винаходу можна б пожертвувати десятьма коханками!
— Отже, ви і мною пожертвували б, невдячний?
— Хіба ж ви — моя коханка?.. Я ж не сновида.
— Але ж ви мене кохаєте.
— Може, ще скажете — як Вокульський Ізабеллу?.. І не подумаю… Хоч кожну мить готовий…
— Кожну мить ви готові сказати якусь брутальність.
Але… тим краще, що ви не закохані в мене.
— Я навіть знаю чому. Вам подобається Вокульський.
Пані Вонсовська густо почервоніла; вона так збентежилась, що в неї упало на підлогу віяло. Охоцький підняв його.
— Я не хочу грати перед вами комедію, мій грубіяне, — сказала вона через деякий час. — Він так мені подобається… що я роблю все… аби він здобув Бельцю, оскільки цей навіжений… любить її.
— Клянусь, що з-поміж усіх моїх знайомих дам ви єдина справді чогось варта… Але годі про це. Відтоді, як я узнав, що Вокульський любить Бельцю (а як він її любить!), моя кузинка справляє на мене дивне враження. Раніш вона здавалась мені винятковою, тепер здається звичайною, раніш — піднесеною, тепер — плоскою. Але так мені здається лише інколи, боюсь, що я помиляюся.
Пані Вонсовська усміхнулась.
— Кажуть, коли мужчина дивиться на жінку, сатана надіває йому рожеві окуляри.
— Інколи він їх і знімає.
— І це досить болісна операція, — відповіла пані Вонсовська. — Знаєте що? — додала вона. — Оскільки ми з
— Ні, дуже вдячний.
— Чому?
— Тому що не маю наміру бути вашим поклонником.
— Я пропоную вам дружбу.
— Ага! Це місток, яким…
В цю мить панна Ізабелла встала з-за свого столика й підійшла до них; вона була схвильована й обурена.
— Залишаєш маестро? — спитала її пані Вонсовська.
— Та він же нахаба! — відказала пані Ізабелла гнівним голосом.
— Дуже радий, кузинко, що ви так швидко зрозуміли цього полішинеля, — сказав Охоцький. — Може, сядете коло нас?
Але панна Ізабелла зміряла його нищівним поглядом, заговорила з Мальборгом і вийшла з ним в зал.
На порозі, з-під віяла, вона позирнула на Молінарі, який дуже весело розмовляв з панною Жежуховською.
— Мені здається, пане Охоцький, що ви швидше станете нашим Коперніком, ніж навчитеся обережності! — зауважила пані Вонсовська. — Як ви могли при Ізабеллі назвати того пана полішинелем?
— Та вона ж сама назвала його нахабою.
— І все-таки вона цікавиться ним.
— Ну, ви з мене дурня не робіть! Якщо вона не цікавиться людиною, котра її божествить…
— То якраз цікавитиметься тим, хто її не поважає.
— Потяг до гострих присмак — ознака порушеного здоров’я, — зауважив Охоцький.
— А в кого з присутніх тут дам воно не порушене! — сказала пані Вонсовська, з погордою оглядаючи товариство. — Дайте мені руку й ходімо в вітальню.
В дверях вони зустрілися з князем, який дуже привітно поздоровкався з пані Вонсовською.
— Ну, як вам, князю, Молінарі?.. — спитала вона.
— У нього дуже гарний тон… Дуже…
— І ми прийматимемо його?
— Звичайно… в передпокої…
За кілька хвилин дотеп князя облетів усі зали… Пані Жежуховська через раптову мігрень мусила залишити гостей.
Коли пані Вонсовська, перемовляючись по дорозі з знайомими, увійшла з Охоцьким в зал, вона побачила панну Ізабеллу знову в товаристві Молінарі.
— А чия була правда — моя чи ваша? — спитала вона, легенько вдаривши Охоцького віялом. — Бідний Вокульський!..
— Запевняю вас, що він не такий бідний, як панна Ізабелла.
— Чому?
— Бо якщо жінки люблять тільки тих, хто їх зневажає, то моя кузина дуже скоро шалітиме за Вокульським.
— Ви що — скажете йому?.. — обурилась пані Вонсовська.
— Ніколи в світі! Я йому друг, і вже одне це зобов’язує мене не попереджати його про небезпеку. Але я до того ж — мужчина і, їй-богу, відчуваю, що коли між мужчйною і жінкою почалась отака боротьба…
— То програє мужчина.
— Ні, пані! Програє жінка, причому буде розбита вщент. Жінки саме тому і стають невільницями, що горнуться до тих, хто їх зневажає.