Лялька

Прус Болеслав

Навколо цих нашвидку споруджених брудних будівель товпилась і веселилася юрба.

Вокульському пригадались його дитячі роки. Якою ж смачною йому, завжди голодному хлопчині, здавалась булка з сарделькою! Як він, сівши на коня на каруселі, уявляв себе великим полководцем! З якою насолодою підлітав він угору на гойдалці! Яка то була розкіш думати, що сьогодні й завтра він нічого не робитиме — раз за цілий рік.

А з чим можна порівняти певність, що сьогодні він ляже спати о десятій годині, а завтра, якщо захоче, теж може встати о десятій, пролежавши в постелі дванадцять годин підряд!

«І то був я, я?.. — здивовано питав він сам себе. — Невже мене тоді так тішили речі, які тепер викликають лише огиду?.. Круг мене веселяться тисячі бідняків, порівняно з якими я — багач, і що ж я. маю?.. Тривогу і журбу, журбу і тривогу… Тепер, коли я міг би мати все те, про що колись мріяв, я не маю нічого, бо колишні прагнення згасли. А я ж так вірив у своє незвичайне щастя!..»

В цю мить в юрбі залунав багатоголосий крик. Вокульський немов прокинувся й побачив на верху стовпа людську постать. «Ага, переможець!» — подумав він, ледве встоявши на ногах під тиском юрби. Круг нього люди товпились наперед, ляскали в долоні, кричали «віват», показували пальцями на героя, допитувались, як його прізвище. Здавалося, розбурхана юрба підхопить героя йа руки й понесе по місту, проте запал раптом остиг. Люди бігли повільніше, спинялися, вигуки вщухали, нарешті, й зовсім замовкли.

Герой хвилини повільно зсунувся з стовпа, і за нього відразу забули. «Це пересторога для мене…» — подумав Вокульський, витираючи піт з лоба.

Майдан і весела юрба остаточно йому набридли, і він повернув назад.

Серединою Алеї так само проїжджали екіпажі й карети.

В одній з них Вокульський помітив блідо-блакитну сукню. «Панна Ізабелла!..»

Серце його сильно закалатало. «Ні, не вона».

Віддалік пройшла величною ходою якась жінка. «Вона?.. Ні. Відкіля б вона тут узялася?»

Так він пройшов усю Алею, Олександрійський Майдан, Новий Світ, весь час когось шукаючи і не знаходячи. «Оце таке моє щастя? — думав він. — Я не прагну того, що міг би мати, а вганяю за тим, що не дається в руки. Невже це і є щастя?.. Хто його знає, чи смерть справді таке зло, яким її вважають люди».

І вперше йому захотілось заснути таким міцним сном, якого не могли б порушити ні прагнення, ні надії.

В цей самий час панна Ізабелла, повернувшись від тітки, майже з порога гукнула до панни Флорентіни:

— А знаєш?.. Він був на прийомі!..

— Хто?

— Ну, отой, Вокульський…

— Чого ж би йому не бути, коли його запросили, — відказала панна Флорентіна.

— Але ж це зухвальство… Це нечувано!.. До того ж тітка, уяви собі, ним зачарована, князь мало не вішається йому иа шию, а всі інші хором твердять, що він — якась знаменитість… І тобі все це байдуже?..

Панна Флорентіна сумно усміхнулась.

— Мені це відомо. Герой сезону. Взимку ним був пан Казимеж, а кільканадцять років тому навіть… я, — додала вона тихо.

— Але ж ти подумай: хто він такий?.. Купець… Купець!..

— Дорога Бельцю, — відповіла панна Флорентіна, — я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Але все те минулося; минеться й це.

— Я боюсь цього чоловіка, — прошепотіла панна Ізабелла.

Розділ

десятий

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

«Отже, маємо новий магазин; п’ять вітрин, два склади, сім продавців і швейцар у дверях. Маємо ще екіпаж, блискучий, як наваксований чобіт, пару гнідих коней, кучера і лакея в лівреї. І все це звалилося на нас на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть розбита Туреччина навперебій озброювались!

— Дорогий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються з нас, що ми так багато тратимо в непевні часи.

— Дорогий Ігнаце, — відповів мені Вокульський, — а ми сміятимемось з усіх купців, коли настануть певніші часи.

Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ.

— Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо.

— Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів.

Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант.

Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?.. [40]

Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..

40

Навіщо ти це зробив? (Нім.)

Ба ні! Не так воно ще погано!..

Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:

— Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.

1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?

А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.

— Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…

Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова: