Лялька
Шрифт:
— Herr gott! [43] — вигукнув старий унтер-офіцер. — Ну й стріляють же наші! Там або Бем [44] , або сам диявол командує!..
З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий…
— Хитрі, бестії! — пробурмотів унтер-офіцер.
— Батальйон!.. Вперед марш! — громовим голосом крикнув
43
Господи! (Нім.)
44
Бем Юзеф (1797–1850) — польський революціонер, генерал угорської революційної армії.
— Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. — на різні голоси повторювали офіцери.
Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед — праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно.
— Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! — крикнув ти тоді, Каце.
В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду.
Тоді у мене зринула дивна думка: чи битви — то не галасливі комедії, що їх війська влаштовують на втіху народам, без шкоди для себе?.. Бо картина, яку я тоді спостерігав, була урочисто пишна, але зовсім не страшна.
Ми зійшли вниз на рівнину.» Від нашої батареї прискакав гусар з донесенням, що одна гармата пошкоджена. В цей час ліворуч від нас упав снаряд, зарився в землю, але не вибухнув — Починають клювати нас, — сказав унтер-офіцер.
Другий снаряд розірвався над нашими головами, і один з осколків упав Кратохвілеві під ноги. Він зблід, але засміявся.
— Ого-го!.. — загукали в шеренгах.
У взводах, які йшли поперед нас за якихось сотню кроків ліворуч, сталося замішання. А коли колона пройшла далі, ми побачили двох солдатів: один лежав ниць, рівний, як струна, а другий сидів, тримаючись руками за живіт.
Запахло пороховим димом. Кац щось сказав мені, але я не розібрав, у правому вусі в мене зашуміло, немов туди потрапила вода.
Унтер-офіцер пішов праворуч, ми за ним. Наша колона розгорнулася в дві довгі лінії. Сот за два кроків поперед нас заклубився дим. Сурми заграли якийсь сигнал, але я не розібрав який, натомість добре чув тонкий свист над головою й коло лівого вуха. За кілька кроків передо мною щось ударило в землю й засипало мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив; два солдати позад мене, майже спираючись рушницями на мої плечі, теж бахнули один за одним. Оглушений дорешти, вистрілив і я… Потім зарядив рушницю і знов вистрілив… Попереду валялися каска й рушниця, але дим став такий густий, що далі вже нічого не було видно. Я тільки бачив, як Кац, мов ошалілий, безупинно стріляв, а в куточках його рота виступила піна.
В вухах мені так зашуміло, що я вже не чув ні стрілянини з рушниць, ні гуркоту гармат.
Нарешті, дим став такий густий і нестерпний, що мені захотілось за всяку ціну вибратися з нього. Я подався назад, спочатку повільно, а потім бігом, і з здивуванням помітив, що й інші роблять те саме. Замість двох розтягнених ліній я побачив безладні юрби втікачів. «Якого вони чорта втікають?..» — думав я, біжачи все швидше. Це вже був
— По резервах б’ють!.. Вперед, мерзотники!.. Свині вам пасти, сучі сини!.. — кричали чорні від диму, озвірілі офіцери, шикуючи нас знову в шеренги і гамселячи плазом шабель кожного, хто потрапляв під руку.
Майора серед них не було.
Поступово перемішані під час втечі солдати познаходили свої взводи, втікачів повернули назад, і в батальйоні знов запанував порядок. Проте чоловік сорок в рядах не було.
— Куди ж вони розбіглися? — спитав я унтер-офіцера.
— Еге ж, розбіглися, — похмуро відповів він.
Мені було страшно подумати, що вони загинули.
З вершини пагорка спустилося два їздових, кожен ведучи за повід нав’юченого коня. Навпроти них вибігли наші унтер-офіцери й незабаром повернулися з пачками патронів. Я взяв вісім штук, бо стільки їх бракувало в моїй ладівниці, і здивувався: яким чином я міг їх загубити?
— А ти знаєш, — сказав мені Кац, — що вже дванадцята година?..
— А ти знаєш, що я нічого не чую? — відповів я.
— Йолопе! Ти ж чуєш, що я кажу?..
— Так, але гармат не чую… Ні, чую! — додав я, прислухавшись. Грім гармат і тріскотнява рушниць злилися в одне страшне ревіння, яке вже не глушило, а приголомшувало. Мені раптом стало все байдуже.
Приблизно за півверстви поперед нас бовваніла широка смуга диму, яку вряди-годи розривав вітер. Тоді на якусь хвилину можна було бачити довгу шеренгу ніг або касок та поблискуючі багнети. Над тією смугою і над нашою колоною посвистували снаряди, якими обмінювались угорська батарея, що стріляла через наші голови, й австрійська, що відповідала з протилежних пагорків.
Ріка диму, що тяглася через рівнину на південь, клубочилася тепер ще дужче й сильно вигиналась. Там, де перемагали австрійці, вона вигиналась більш у лівий, де угорці — більш у правий бік; однак загалом вона більше випиналась у правий, отже, можна було вважати, що наші відтискають австрійців. По всій рівнині стелився легенький блакитний туман.
Дивна річ: гуркіт тепер був дужчий, ніж спочатку, але я його не помічав; щоб його почути, треба було добре напружувати слух. Тим часом я виразно чув подзенькування шомполів та клацання курків.
Прискакав ад’ютант, заграли сурми, офіцери почали промовляти до солдатів.
— Хлопці! — кричав на все «горло наш поручник, який недавно втік із семінарії. — Ми одійшли, бо пруссаків було більше, а тепер ударимо на них збоку, он на оту колону, бачите?.. Зараз нас підтримає третій батальйон і резерв…
Хай живе Угорщина!..
— Я теж хотів би пожити… — пробурмотів Кратохвіль.
— Пів-оборота вправо, марш!..
Так ми йшли кілька хвилин, потім повернули пів-оборота вліво й почали спускатись на рівнину, щоб вийти у фланг колоні, яка билася перед нами. Вся місцевість була хвиляста, попереду видно було поросле бур’яном поле, за ним — лісок.
Раптом поміж бур’яном в кількох, а потім у кільканадцятьох місцях я помітив димки, немов там хтось закурив люльку; водночас над нами засвистали кулі. Тут мені спало на думку, що оспіваний поетами свист куль зовсім не поетичний, а швидше буденний. В ньому лише вчувається шал мертвої матерії.