Лялька
Шрифт:
Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.
В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!
Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:
— Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?
— Ні,
— Шкода! — каже папі Шперлінгова, зітхаючи. — Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.
— Святі слова, пані добродійко… — відповідаю я.
— Adieu, пане Жецький, — каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). — Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…»
Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..
Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:
— А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?
Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:
— Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж — боже ти мій! — чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка — боже ти мій! — і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…
Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: «Оцінкою товару займається пан Жецький».
За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно — він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.
Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком — ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!..
В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.
Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку.
Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.
— Зробив кар’єру! — говорив грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.
— А це теперішнє велике панство, — додав добродій ядушливим голосом, — варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!
— Одруження — дрібниця, — відповів грубий голос, трохи закашлявшись, — вигідно оженитися — не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.
— Кажуть, що він не крав, — стиха озвався третій.
— В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..
— Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів…
— Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий.
— Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..
— Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос.
— Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..
— Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…
— В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас.
— Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…
— Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов.
— Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос.
— А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем.
— Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…