Лялька

Прус Болеслав

— Ми один одного розуміємо, пане Вокульський. Признаюсь щиро — ще п’ять хвилин тому я підозрював вас хто зна в чому, та справи ваші чисті. Але тепер, вірте мені, в моїй особі ви маєте доброзичливу людину і… спільника…

— Тепер я вас не розумію, — тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.

На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.

— Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, — наказав адвокат.

— Слухаю пана, — відповів похмурий лакей.

Вони знову залишились удвох.

— Пане… Станіславе, — почав адвокат. — Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?..

Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців — ні!..

— Я вас зовсім не розумію, — тихо відказав Вокульський.

— Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість — це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…

— Пане адвокате, — перебив його Вокульський, — чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?

— Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.

— А якщо знайдеться третій претендент?

— Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.

Вокульськяй устав.

— Дякую вам, — сказав він, — за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер — до побачення.

— Жаль мені вас, — сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.

— Чому?

— Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.

Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.

— Ви помиляєтесь.

— Романтик… романтик… — повторював адвокат, сміючись.

Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю. Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..

Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: «Вексельна і лотерейна контора С. Шлангбаума».

Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до «Кур’єра», що лежав на прилавку.

— Добрий день, пане Шлангбаум! — голосно привітався Вокульський.

Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.

— Ах, це ви, пане добродію!.. — відповів старий, стискаючи йому руку. — Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..

— Ні, — відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: — Ну, що чути, пане Шлангбаум?..

— Погані чутки! — зітхнув

старий. — Починають переслідувати євреїв. Може, воно й добре. Коли нас будуть бити, цькувати та плювати на нас, то, може, опам’ятаються молоді євреї, як-от мій Генрік, що понадягали сюртуки й забули свою віру.

— Хто вас переслідує! — заперечив Вокульський.

— Ви хочете доказів?.. — спитав Шлангбаум. — Ось вам докази, в оцьому «Кур’єрі». Позавчора я послав їм шараду. Ви умієте розгадувати шаради? Отож я їм послав таку:

Перше і друге — копитна тварина. Перше і третє — на голові у жінок; Все разом — на війні верхогонить, Хай нас бог від нього боронить.

Знаєте, що це таке?.. Перше і друге — це: ко-за; перше і третє — то: ко-ки, а все разом: ко-зa-ки. І знаєте, що вони мені одписали?.. Зараз…

Він підняв «Кур’єр» і почав читати:

— «Відповіді редакції». Панові В. В. Велика енциклопедія Оргельбраида…» Не те. «Панові Мотилькові. Фрак треба одягати…» Не те. Ага, ось… «Панові С. Шлангбаумові. Ваша шарада політична, але не граматична». Скажіть, будь ласка, — що в ній політичного? Якби я написав про Дізраелі чи про Бісмарка, це була б політика, а про козаків — яка ж це політика, це просто військове.

— Але де ж ви бачите тут переслідування євреїв? — спитав Вокульський.

— Зараз скажу. Вам самим доводилось боронити від переслідування мого Генріка; я все це знаю, хоч і не він мені казав. А тепер про шараду. Коли я півроку тому поніс мою шараду до пана редактора Шимановського, то він мені сказав: «Пане Шлангбаум, ми цієї шарами друкувати не будемо, але я б вам порадив: краще вже писати шаради, ніж брати з людей проценти». А я кажу: «Пане редакторе, якщо ви платитимете мені за шаради стільки, скільки я маю за проценти, то я буду писати». А пан Шимановський мені: «У нас, пане Шлангбаум, немає таких великих грошей, щоб платити за ваші шаради». Це сказав сам пан Шимановський, ви чуєте? І от сьогодні вони мені пишуть в «Кур’єрі», що це політичне й не граматичне!.. А півроку тому вони казали інакше. А що зараз друкують у газетах про євреїв!..

Вокульський слухав історії про переслідування євреїв, дивився на лотерейну таблицю, що висіла на стіні, й тарабанив пальцями по прилавку. Але думав про своє і вагався.

— А ви постійно займаєтесь шарадами, пане ІІІлангбаум? спитав він.

— Що — я?.. — відповів старий. — От у мене від Генріка є онучок. Йому лише дев’ять років, але послухайте, якого він мені минулого тижня написав листа! «Дідусю, — пише він, той маленький Михась, — мені потрібна така шарада:

Моє перше — буква шипляча, Моє друге — та, не інакша, Як ще дві буковки додати, Разом — буде те, Що мені з одежі треба придбати.