Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Зима.
— Зима, — повторила Марійка. — А ми не першими прийшли на цвинтар. Дивись, скільки слідів.
— Це розлучені небом прийшли змітати сніг зі своїх близьких. Яка зворушлива турбота!
— Ти бував на львівському цвинтарі?
— Ні.
— Він один з найбагатших у Європі.
— Коли ми хоронили Кривов'яза, я подумав, що цей цвинтар, мабуть, найхарактерніший тим, що в кожному кварталі можна провести чітку лінію між могилами багачів і бідняків.
— Чого ж ти кажеш, що не був тут?
— Я хотів почути, чим ти мене здивуєш. Тепер слухай: це один з найнещасніших цвинтарів у Європі.
— Але тут повинні бути люди, які мають доглядати пам'ятники.
– Є. За господаря недавній комендант Петрушевичевої резиденції.
— Це до прикрості символічно, сказав би Прокіп Повсюда.
— Той тип постачає служанок польським офіцерам, — додав я. — Зате він і йому подібні ріжуть патріотів: «Знести пам'ятник Міцкевичу». Чи знають вони, що Міцкевича звеличили українці Попіль і Паращук? [43]
— Могила мого батька, — сказала Марійка. — Боже, справді нема підсвічників.
43
Автори пам'ятника А. Міцкевичу у Львові.
Од підсвічників залишилась тільки масивна залізна плита з медальйончиком. Рельєф зображав низьку візерунчасту вазу, на якій сидів дикий голуб. Своєрідний натяк на скороминучість життя. Хтось ушанував галицького депутата: овальний порцеляновий портретик видовбали.
Марійка молилась, склавши руки на грудях. Вона скидалась на ангела.
— Я йому розповіла про нас, — сказала Марійка потім, по дорозі з цвинтаря. — Не будеш сердитися?
Вона вся немовби світилася, погляд став лагідний і покірний.
Ось і на тому світі зможуть рядити, яке спокутування накинути на мене за гріхи. А скільки я ще ряситиму ними!..
Зачесала шарга з дощу і снігу. На каштанах підмокала кора і збиралась брижами від холоду. Я зупинився під яблуневою гілкою, що звисала через штахети Було дуже багато бруньок. Можна на той рік чекати від садів великого врожаю. Взагалі земля жадає родити, адже шість років її топтали і рвали вибухами, шість років вона тужить за хліборобськими руками. Вона хоче розгорнутися перед зором шовком жита, теплими смугами наповненого бджолиним гудінням картоплиння, розлитися навколо білою росою гречаного солодкого цвіту.
— Якби ти нікуди не йшов від мене! — мовила Марійка.
Я подумав, що життя мусить поліпшитися. Може, мені вдасться заробити грошей і сплатити ту чортову контрибуцію? Чи я до самої смерті маю нести каторгу? Схоже на те, що бог війни вирішив мене не одним, то іншим способом звести зі світу. Навіть у мирний час не хоче поступитися. А якщо це
Гривастюк… Хто б додумався зробити забутий у бузині бункер могилою? Як він тонко зіграв на скрипці віку! Ось він переді мною. У вишиваній сорочці, в зеленому капелюсі, простакувато вдоволений, невибагливе спокійний, щиро відкриті зіниці легко плавають під сивіючими бровами, повторюючи: «Гай-гай… Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго…»
— Ти якийсь млявий, — каже Марійка. — Більше на цвинтар не підемо.
— Все-таки добре, що я заволодів бункером.
— Бункером?
— Так. — «Слава богу, це всіх бентежить».
Марійка запитливо-сумно поглянула на мене і знизала плечима.
— Ще ти щось згадуєш.
— Село, свою хату.
— Продовжуй. — Марійка очікувально стулила губи.
— Та більше й розповідати ні про що.
— Не хочеш? — тихіше мовила вона.- І не треба. — Згодом крадькома зиркнула, твердо, зі злою радістю додала: — Я люблю тебе і любитиму.
— Проїдемось трамваєм?
Вона стріпнула віями, усміхнулась:
— Такі ви — зі страху.
Ми висіли аж на Гетьманських валах. Я пообіцяв прийти ввечері.
У Святоюрському храмі гриміла відправа. Я скосив очі на статую змієборця і став підніматися сходами до дверей. Зверху могутнім водоспадом на мене лився церковний гімн. Мене засліпило сяйво царських воріт, я знічено притулився плечем до колони, забувши перехреститись, і мене зокола заштрикали похмурі погляди. Я заворушив губами, ніби шепочу молитву.
А господь торжествував, усвідомлюючи свою вседолаючу міць. Перед ним раз у раз падали ниць, попереду я не бачив жодної гордо піднятої голови. Очі, висушені демонічним переобтяженням уяви, повзали, як липучі мухи, шукаючи, хто приховує свої провини перед богом. Для цих очей невинність видалася б гріхопадінням, бо тут падіння було гідністю.
Я нишком спостерігав жебраків, сповитих у чорні шалі вдів, юнаків і дівчат з чорними жалобними стрічками на рукавах, зморщеними, мов порхавки, дідів, прилизаних батьків і виснажених матерів. Ці люди не могли не бути рабами, і чиїми рабами вони не були б, усе будуть змагатися в покірності і шпигуватимуть одне за одним.
Коли весь собор падав навколішки, я подався за колону і тихо вислизнув надвір. Проколовши списом дракона, на мене звисока дивився святий. Він і не здогадувався, що в нинішні часи його прикладові гріш ціна. Він рвався у небеса на здибленому коні, не відаючи, що дракон тепер отримав право громадянства. І взагалі — яким недоречним виглядав наді Львовом увесь у пориві й вітрі пристрастей Святоюрський храмі Це була симфонія занепаду. Я пішов на горб. Кручено падав сніг, ніби його колотили звуки з собору. В голові моїй чогось усе пішло обертом, і мене почало тягнути за рухом білих схрещених мечів. Я відступив від обриву й несподівано побачив Павла Ганиша. Власне, я сюди й піднявся, щоб його побачити, але ніяк не сподівався, що він вийде з собору під час відправи. Він був з непокритою головою, в чорному ретельно випрасуваному вбранні, на лівому рукаві полискувала крепова стрічка. Він був іншою людиною. Я навіть завагався, чи це він. Тіло його злегка пружинило, вогкі чорні очі дивилися весело, майже щасливо.