Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Вони вміли жити в злагоді з природою. Вони не прагнули будь-що відмежуватися від тварин. А саме цієї помилки ми допустилися після появи теорії Дарвіна. Ми радісно кинулися йому в обійми, йому та Гекслі з Фрейдом. А потім виявилося, що Дарвіна не приліпиш до нашої релігії. Нам принаймні здавалося так. Ми були дурні. Спробували потіснити Дарвіна, Гекслі й Фрейда. Але вони не піддавалися. Тоді ми з дурного розуму накинулись на релігію. І чого ж ми досягли? Ми втратили віру і почали роздумувати, навіщо живемо на світі. Якщо мистецтво є лише витвір наших розбитих бажань, якщо релігія є лише самообман, то навіщо ж тоді життя? Досі віра завжди
— Виходить, що ці марсіани — люди, які знайшли істину?
— Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією, і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а збагачуючи.
— Це звучить ідеально.
— Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як марсіани все це робили.
— Мене чекають люди.
— Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про це, сер.
Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув своїм, щоб вони почекали.
Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жовторуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а також схожих на биків тварин та величезних собак з людськими обличчями.
— Ось вам відповідь, капітане.
— Не розумію.
— Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Бачите — знову й знову статуї, символи тварин.
— Вони схожі на поганські символи.
— Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли перестануть домагатися відповіді на одвічне запитання: навіщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі — було відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: “Навіщо взагалі жити?” — постає в кульмінаційний період війн та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але як тільки знову починається поступ цивілізації, а війни припиняються, це запитання під новим кутом зору виявляється безглуздим. Життя стає прекрасним і не викикає суперечок.
— Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани були дуже наївні.
— Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука — не тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а мистецтво — тлумачення цього чуда. Вони ніколи не дозволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище. Землянин, наприклад, міркує: “В цій картині кольору насправді не існує. Науковець може довести, що колір — це лише певний порядок розміщення найдрібніших часток певної речовини для відбиття світла. Отож насправді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся”. А значно розумніший марсіанин сказав би: “Це гарна картина. Вона — творіння рук і розуму натхненної людини. її ідею й кольори було запозичено з життя. Прекрасна річ”.
Запала мовчанка. Сидячи під гарячим полудневим сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище, що немовби випромінювало прохолоду.
— Я хотів би жити тут, — озвався він.
— Можете жити, якщо хочете.
— Ви пропонуєте це тільки мені?
— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевиховаєш. Нащо
— Все це дуже привабливо, Спендере.
— Але ви не залишитесь?
— Ні. Дякую за запрошення.
— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.
— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.
— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.
— Що ж, відведіть.
— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.
— Що таке?!
— Я з самого початку вирішив.
— Ну, знаєте…
— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.
— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.
— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?
— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.
— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.
— Гаразд.
— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.
— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.
— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.
Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.
— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.
— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.
— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.
Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.
— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.
Капітан рвучко простягнув йому флягу.
— Ви чули, що я сказав. У груди.
Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.
— Ну, що ж, — сказав капітан.
Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.