Марсіанська хроніка

Бредбері Рей Дуглас

— Для мене вже досить того, що я створив такий куточок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказати, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному недовірливому світі.

— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись вашим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і поступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма туману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий, наче біла піка, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

— Ну-ну! — скрикнув Герет.

— Не бійтеся, — заспокоїв його Стендал, постукуючи по чорних грудях тварини. — Робот. Мідний кістяк і все, як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

— Бачу, — обізвався Герет,

і собі боязко простягаючи руку до тварини. — Але навіщо, містере Стендал, навіщо все це? Що вам допекло?

— Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу пояснювати. Уряд незабаром про все довідається. — Він кивнув мавпі. — Гаразд. Давай.

Мавпа вбила містера Герета.

— Ну що, ви майже готові, Пайксе?

— Так, сер, — відповів Пайкс, підводячи голову від столу.

— Ви добре знаєте своє діло.

— Але ж я одержую за це платню, містере Стендал, — тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід стиснули гумові м’язи. — Готово.

— Викапаний містер Герет.

— Що нам з ним робити, сер? — кивнув Пайкс на плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.

— Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Герети, правда ж?

Пайкс повіз містера Герета до цегляної печі.

— Прощавайте, — мовив він, вштовхуючи його в піч, і зачинив дверцята.

Стендал став перед роботом Геретом.

— Ви дістали розпорядження, Герете?

— Так, сер, — відповів, сідаючи, робот. — Я повинен повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам рапорт. Треба відкласти операцію принаймні на сорок вісім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати все це.

— Правильно, Герете. Бувайте.

Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неї і полетів геть.

Стендал повернувся до свого помічника.

— Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?

— Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали двадцять років!

І вони переморгнулися.

Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він покрутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче завмер. Згори, з дубових балок, моргали на нього очицями й верещали кажани, їхні ніжні мідні кістяки були сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.

— За наш успіх, — проголосив він, потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки. йому буде що згадувати, коли прийде старість — свою помсту антисептичному уряду за його літературний терор і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть протягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він стрівся з Пайксом!

Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке глибоке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кислотою. Хто був Пайкс? Лише найбільший з усіх артистів! Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим, блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з середньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — міркував Стендал. День у день він спостерігав Чейні в старих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не кращий за того другого старого лицедія? Як це його прізвище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий актор, як Пайкс, і тепер, коли в нього відібрали все, що він мав-його мистецтво, — йому нічого було робити на Землі. Йому забороняли навіть грати для самого себе перед дзеркалом! Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував і себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що висіли з кіноапаратів, ніби кишки, ніби твої власні нутрощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують п’ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок?

Так. Так.

Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного гніву. Тож чи

не природно було, що одного дня вони почали розмову за кавою і що ця розмова страшенно затяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої кави народився оцей дім Ашер.

Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші гості. Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.

Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали, одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими бронзовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімкнутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запозичивши від людини все, крім людяності, роботи витріщилися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мертві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали підніматися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося тихеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цокає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстерня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік. Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близняком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок;[13] похитуючись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блискучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Дід Мороз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурцями, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив двері.

Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей, подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Годинникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч чудес,

Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо, перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями. З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за ними жінки з вишуканими зачісками.

— То оце і є Ашер!

— Але де ж двері?

В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи тиші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно високої вежі й гукнув:

— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!

І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя подувам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пасма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драбину, якою гості, сміючись, полізли в дім.

Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи! Ось вони стоять між вогких стін,

— Прошу всіх до господи!

Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан, містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька десятків гостей.

— Заходьте, заходьте!

Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант, міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.

Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени “Товариства боротьби з фантастикою”, прибічники заборони святкування Гелоуїна та Дня Гая Фокса,[14] вбивці кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на новоосвоювану планету прибудуть робітники і поховають трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих містах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все налагоджувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мораль і причастити всіх своєю благодаттю. І вони були його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро знайомився він з ними на Землі минулого року!