Марсіанська хроніка
Шрифт:
Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупаючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до нього:
— Ну?
— Знайшов, сер!
— І що?
Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміхались, а син щось говорив. Вільямсон сказав:
— Я був на кладовищі.
— Бачив хрести?
— Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена. Я записав їх. — Він витяг білого папірця і прочитав — “Аліса, Маргарита, Сюзана і Джон Гетевей. Померли од невідомої хвороби. Липень 2007”.
— Дякую, Вільямсоне, — сказав Уайльдер, заплющуючи очі.
— Дев’ятнадцять
— Так.
— Хто ж тоді оці?
— Не знаю.
— Що ви думаєте робити?
— Цього я теж не знаю.
— Може, нам слід сказати іншим?
— Потім, їжте, ніби нічого не трапилося.
— Щось у мене пропав апетит, сер. На закінчення сніданку подали вино, принесене з ракети. Гетевей підвівся й проголосив тост.
— За всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів. І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив самотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися вашого прибуття.
Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони опустили очі.
Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув лікаря за плече. Той підвів голову й похитав головою. Уайльдер став на коліна й узяв Гетевея за руку.
— Це ви, Уайльдере? — Гетевеїв голос було ледве чутно. — Я зіпсував сніданок.
— Дурниці.
— Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.
— Чекайте, я їх покличу.
— Ні, ні, не треба! — задихаючись, мовив Гетевей. — Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли! Не треба!
Уайльдер лишився на місці.
Гетевей був мертвий.
Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і підійшов до Аліси Гетевей.
— Ви знаєте, що трапилося?
— Щось з моїм чоловіком?
— Він щойно помер: серце, — сказав Уайльдер, стежачи за нею.
— Шкода.
— Що ви відчуваєте?
— Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав, що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали. Розумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли плакати. Найгірше, що може спіткати людину, говорив він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати. Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.
Уайльдер глянув на її руки, м’які теплі руки, рожеві наманікюрені нігті й тонкі зап’ястки. Він побачив її ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:
— Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як талановитий митець.
— Йому було б приємно почути ваші слова. Він так пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам створив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей. І якоюсь мірою ми ними і є.
— Йому було б дуже важко без вас.
— Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом і розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив нашу кам’яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б оселитися в звичайному будинку в місті, але йому більше подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабораторію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучномовці по всьому мертвому американському місту, що лежало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли машини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши
— Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього бажав.
Вона злегка торкнулася його руки.
— Авжеж.
Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба. Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули кам’яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому розпочав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима лабораторії.
“Що б відчував ти, — питав він себе, — якби жив на безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням? Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладовищі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликавши на допомогу розум, пам’ять і вправні пальці, зробити те, що зробив Гетевей”.
Їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.
Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кивнув на кам’яну хатину.
— Що нам робити з ними?
— Не знаю, — відповів капітан.
— Ви не збираєтеся їх виключити?
— Виключити? — На обличчі капітана відбилося здивування. — Мені це ніколи не спадало на думку.
— Може, ви заберете їх з собою?
— Ні, це ні до чого.
— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут такими, як вони є?
Капітан подав Вільямсонові пістолет.
— Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу перевагу.
За п’ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.
— Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я зайшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!
Уайльдер ствердно хитнув головою.
— Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витримають десять, п’ятдесят, двісті років. Вони мають таке саме право на… життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас. — Він вибив свою люльку. — Ну, сідайте в ракету. Ми відлітаємо.
Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди піднялися на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:
— Невже ви вернетесь… попрощатися з ними?
Капітан холодно глянув на нього.
— Хай це вас не турбує.
Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім побачили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку. За кілька секунд він бігом повернувся до ракети.
Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма старими хрестами й одним новим, у низенькій кам’яній хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири постаті — жінка, дві дівчини і парубок — які, невідомо нащо, підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.