Шрифт:
ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ
Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур’янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.
Над глибокою порослою дубами й чагарником балкою сиділи, розмовляючи, двоє хлопчаків. Хто глянув — одразу вгадав би, що не брати: обидва на диво не схожі були між собою. Один смаглявий, з розкосими жучками-оченятами, скидався трохи на татарчука. Другий — білявий, сіроокий, з великою родимкою над лівою бровою, з підстриженим на оселедець чубчиком, виглядав мов зайда з Київщини або Чернігівщини.
Та й одіж на ньому була інша: не полотняна довга сорочка, як у товариша, а жупанець, хоч і латаний-перелатаний, та синій—козацький. І пояс кольористий, і ніж-запоясник у піхвах: січове хлоп’я, козачок-джура.
Певне, хлопці вже довгенько сиділи над балкою: коло них лежала купа пищиків і сопілок, повирізуваних з бузини, й недогризки кавуна.
Неподалік розпросторився на схилі чималенький баштан, де набиралися солодкого соку під сонцем здорові; як цебра, кавуни й химерно поскручувані турецькі дині.
– А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.
– Вовк? Кавуна?
– От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!
Михайлик скоса блимнув на товариша.
– Кажу тобі — сам бачив! Ось ходім завтра на баштан: може ж, якраз приповзе. Ти вовка поцілиш з лука?
– Як не дуже далеко — поцілю. Орла оце недавнечко встрелив.
– Орла? Брешеш! Хіба ж до нього сягнеш стрілою?
– Якби в небі — певне, що не сягнув би. Та він, дурний, у Дніпро на рибину кинувся. Я його на бистрині й поцілив. О-отакецька щука в пазурах була, десь би й не злетів з нею.
– Як же ти витяг його?
– Дніпро переплив і витяг.
Івашкові жучки-оченята так і забігали.
– А я жовтобрюха вбив! — захлинаючись, похвалився він.— Здоровецького! Побачив мене, як свисне та за мною! А я ломакою його, ломакою! А тоді ножем порубав і шматки геть порозкидав. Був би задавив мене та з’їв, якби я злякався.
Правдою було тільки те, що Івашкові, як пас із хлопцями в степу череду, привидівся на могилі сплячий змій полоз. Озброївшись ломакою, він безбоязно підступив до нього, та зразу ж і побачив, що то недогорілий терновий кущ химерно вигнувся на могилі.
Але зараз Івашкові щиро вірилося, що все було, як він казав: і змій гнався за ним з лютим посвистом, і він його бив-рубав, і шматки розкидав у степу, щоб не ожили та не позросталися докупи.
– Івашку-у! Іва-ашку! — загукав раптом десь поблизу тремтячий старечий голос.— Ти куди ото забіг, бузувіре? Івашку-у!
Тут хлопці перезирнулися і, не змовляючись, грудками покотилися вниз, просто в купу бузини, що росла на схилі. Ледве вони шугнули в кущі й причаїлися — над балкою зачапали шурхотливі кроки.
– А не вражої віри хлоп’я! — гомонів сам із собою сухорлявий, горбатенький дідусь, заглядаючи в балку.— І само десь повіялося, і того знайду за собою по~ тягло. Добігаються, доки й ординці десь у степу вхоплять. Іва-ашку!
Але ніхто не озивався з балки, й дідусь, плюнувши спересердя, почапав назад.
– Михайлику! — захлинаючись од цікавості, зашепотів Івашко.—А чого-то дідусь тебе знайдою кличуть?
Сірі Михайликові очі враз посмутніли.
– Того, що знайшли мене...
– А де?
– В степу.
– А хто ж знайшов?
– Не знаю.
– А коли?
Та Михайлик тільки похнюпився і, хоч як смикав нетерплячий Івашко, більш не сказав нічого.
По-правді, він нічого гаразд і не знав про себе, хоч інколи здавалось йому, що пам’ятає.
То виділася мати, молода, білява. Носить його по дворі, кута квітчастою хусткою, забавля, щоб не плакав. А батько, високий, чубатий, цюка сокирою коло дровітні й приказує влад:
Ой гоп, ту-ту-ту!
Вари кашу круту!
Підсипай молочка,
Погодуй козачка!
І ще бабуня ввижалася — маленька, сива, в рябому очіпку: чисто така, як Івашкова.
А були вони чи ні — хто ж його знає.
Правдою було одне, що знайшли Михайлика немовлям, серед степу, в ковилі, як він уже ледве квилив з голоду й спеки.
Сто смертей чигало на нього, і всі обминули. Не спалило променями люте сонце, не нагледіли в ковилі круки та вовки, не затоптали копитами дикі коні, що табунами гасали по степу, шукаючи води й пасовиська.
Сталося так: їхали на Січ валкою чумаки, везли возами-мажами сіль, натрапили на кинуте дитя й забрали з собою. Дорогою ворожили над ним, вигрівали в кожухах, напували цілющими степовими зіллями, й доки приїхали на Січ, хлоп’я оклигало.
А там і названий батько знайшовся — одноокий кобзар Мехтод, чоловік не старий ще, та відлюдкуватий, небалакучий, тяжко покалічений колись у турецькій неволі.
Жив він самотою в хатці-мазанці на околиці Січі, про дітей, звісно, й гадки не мав ніколи, та як побачив сірооке хлоп’я, закутане в чорну, як смола, чумацьку сорочку, щось наче обірвалось йому в серці. І не хотів, а взяв малого на руки, незграбно торкнув пальцем замурзану щічку.