Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Крюс Джеймс

Нагорi, в токарнi, було трохи охайнiше. Там валялися лише кiлька дощок та iнструменти.

Ми поставили дошки до стiни поруч шафи, повiшали молотки, рашпилi, пилки та обценьки на мiсце, на дошку для iнструментiв, i нi словом не згадали про неохайних мореплавцiв. Ми знали, що моряки в тiснотi своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолi трохи попускають свої вiжки.

Ще за снiданком прадiдусь примружував очi й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в головi складалась якась особливо складна оповiдка.

Я спитав:

– -

Ви розкажете щось дуже цiкаве?

– - Аякже!
– - запевнив прадiдусь.
– - Ти вже чув коли про пастора Грома?

– - Це, здається, той пастор, що був у нас на островi перед теперiшнiм?

– - Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?

– - Аякже! Вiн живе тут, у Горiшньому селищi, i ми з його сином Геннiнгом дружимо.

– - Ох, правда, Хлопчак!

Прадiдусь уже хотiв починати свою оповiдку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарнi, де звичайно складаємо вiршi, а не у вершiвнi, де розказуються оповiдки. Тому ми спустилися по драбинi вниз, усiлись на коркових пластинках, а тодi прадiдусь почав свою оповiдку.

ПРIЗВИСЬКА ПАНА ЗIНГЕРА

У травнi 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубi якого стояли двоє чоловiкiв i розмовляли. Один iз них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий -- низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.

"Ви вже бували на Гельголандi?" -- спитав огрядний чоловiк худого.

"Нi, -- вiдповiв чоловiк у пенсне.
– - Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдiв ловцiв омарiв.
– - Вiн уклонився й додав: -- Дозвольте вiдрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зiнгер".

"Дуже приємно, пане Зiнгер! Моє прiзвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на островi мене прозивають "пастор Грiм".

"Чому це "пастор Грiм"?
– - спитав пан Зiнгер.

"Бо я щонедiлi гримлю гельголандцям про їхнi грiхи, -- пояснив пастор.
– - Треба вам знати, пане Зiнгер, що кожен, хто живе на Гельголандi, дiстає прiзвисько, жартiвливе прiзвисько".

"Як прикро!
– - вигукнув пан Зiнгер.
– - Але, -- додав вiн, випнувши дудочкою губи, -- менi прiзвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свiй обов'язок".

"Обережно, пане Зiнгер, не кажiть цього так голосно!"

"Я це казатиму так голосно, як захочу!
– - сердито вiдповiв чоловiк у жовтих гамашах. I, певний своєї шановностi, додав: -- Закладаюся, що гельголандцi не дадуть менi нiякого прiзвиська!"

"Що ж, приймаю заклад!
– - громовим голосом вигукнув пастор.
– Коли ви через тиждень iще не матимете прiзвиська, я тричi обвезу вас у весельнiй шлюпцi навколо острова!"

"Згода, -- вiдповiв пан Зiнгер i вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько.
– - Той iз нас, хто програє, тричi обвезе другого круг острова".

Пастор i секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свiй заклад, а за тиждень, тобто в останнiй четвер травня, разом прогуляються по острову й вивiдають, чи дiстав пан Зiнгер прiзвисько.

По обiдi пароплав пристав до Гельголанду. Капiтан

зупинив машину далеко перед островом, загримiли якiрнi ланцюги, й з лiвого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно вiд острова вiдпливла шлюпка, i всiм пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвiд, спустився перший. За ним -- зляканий пан Зiнгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпцi здивовано витрiщались на його лимонно-жовтi гамашi, i стерновий сказав: "Дибає, наче чорногуз у салатi". Пастор Расмуссен подумки всмiхнувся, почувши цю реплiку.

На причалi, до якого рiвно за чверть години допливала шлюпка, праворуч i лiворуч довгими двома рядами стояли гельголандцi. Цю шпалеру цiкавих прозвали "Лайливою алеєю", бо тут обмiнювалися реплiками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зiнгером iшли тiєю Лайливою алеєю, з обох бокiв лунало: "З приїздом, пане пасторе!" Один старий рибалка гукнув: "Давно вже не чули ми грому в недiлю!" А одна опасиста стара пенсiонерка закричала: "Слава богу, знов починає гримiти!"

При цих реплiках пастор кидав на пана Зiнгера швидкi погляди, i сердешному секретаревi страхової спiлки стало трохи моторошно, бо вiн мимохiдь подумав, що зовсiм не вмiє веслувати.

Мiж iншим, пастор уловив i кiлька реплiк пошепки, острiвною говiркою, якi, без сумнiву, стосувались худющого пана Зiнгера. З лiвого боку хтось прошепотiв: "У наш пташник прибув iще й пугач!" А з правого: "Он iде ширма, а всерединi чоловiчок!"

Пастор Грiм осмiхнувся, бо подумав про свiй заклад. Але водночас той шепiт видався йому нечемним щодо гостя, i вiн вирiшив наступної недiлi прочитати гельголандцям громову проповiдь щодо чемностi.

На вулицi, що вела до сходiв, пастор Расмуссен залишив пана Зiнгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спiлки мав жити. Сказав йому "до побачення" й пообiцяв рiвно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потiм рушив у Горiшнє селище, до свого дому.

Та ледве вiн пройшов половину сходiв, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: "Пане пасторе! Пане пасторе!"

"Що сталось, панi Бродерс?"

"Пане пасторе, той папужка, що ви менi привели, не любить риби! Що ж менi з ним дiяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!"

"Люба панi Бродерс!
– - вiдповiв пастор досить голосно.
– По-перше, пан Зiнгер не папужка, затямте це собi, а по-друге, вiн з божою помiччю звикне до всього, навiть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здоровi!"

"Бувайте здоровi, не гнiвайтесь на мене!" -- промурмотiла панi Бродерс i заспокоєно подрiботiла сходами вниз. Вона вже твердо вирiшила привчити пана Зiнгера до риби.

I вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три днi дурила його, а коли на четвертий день пан Зiнгер похвалив її страви, вiдкрила правду: сказала, що вiн три днi їв тiльки дарунки моря.