Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.
"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.
"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.
Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.
Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.
Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем!
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.
Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.
"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...
Так, раптом хтось сказав:
"Щасливого вам дня, панове!"
Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.
Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.
Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.
"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт.
– - Я знаю їх зi старовинних портретiв".
Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:
"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".
Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.
"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт.
– - Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".
Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.
Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"
"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.
I
Павiльйон iз порцеляни
Павiльйон iз порцеляни
У водi ставка вiдбився.
Чепурний, зелено-бiлий -
Сам на себе задивився.
Вигнутий мiсток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павiльйону
Над прозорою водою.
Там зiбрались добрi друзi
У шовковi вбранi шати -
Чи писати гарнi вiршi,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовковi їхнi
В ритмi вiршiв легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокiйнiм,
Серед ясної блакитi
Їхнi постатi кумедно
Головами вниз вiдбитi.
Мiст нефритовий дугастий
До пiвмiсяця подiбний,
Розмовляють добрi друзi,
У водi вiдбитi срiбнiй.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Тi, вгорi, в зелено-бiлiм
Павiльйонi з порцеляни.
"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.
"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".
I налив усiм свiжого чаю.
Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.
Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.
Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.