Мотря
Шрифт:
Спав коротко та твердо, літнім сном надраннім, — може, години три, не більше, але збудився з почуттям сили і здоров'я. Випрямився, аж ліжко затріщало.
«А люди гадають, що Мазепу крутять подагричні й хірагричні болі. Дурні!»
Хвилину лежав ще з замкненими повіками, ніби рад був доснити якийсь гарний, дуже гарний сон.
Нараз зірвався, накинув на себе довгий білий каптан аж по кістки, ноги всунув у пантофлі, червоні, саф'янові, і плеснув у долоні.
Ніби з-під землі виріс молодий, гарний паж, подібний до одного з тих, що їх любив Ван-Дейк малювати, ще кращий.
Гетьман пригадав собі, як він був колись пажем у короля, як король пестив його і як усі, особливо дами, не могли налюбуватися красою українського молодого шляхтича… Усміхнувся.
— Як спалося, тобі Петрусю?
— Спасибі ясновельможному пану гетьманові, я все сплю добре.
— Молодий і здоровий. Рости великий, Петрусю, — і погладив хлопчика по голові. — Вбрання приладив?
— Так, ваша милосте, приладив.
— Яке?
— До виїзду.
— Але де?
— У город.
— Вгадав. Ти в мене дотепний козак. Після снідання і послухань поїдемо в город, а потім підемо оглядати фортецю. Купіль готова?
— Так.
— Снідання їстиму з його милостю паном генеральним писарем. Щоб він мені не забарився, вважай!
— Подбаю.
Паж вийшов. Гетьман дивився за ним, поки цей не зачинив дверей. «Сирота, але гарний… Не будь я Мазепою, хотів би бути ним… Хотів би… Так легко почував би себе, такий широкий світ стояв би нарозтвір переді мною…»
І гетьманові пригадалося те, що йому не раз приходило на гадку, — їзда на розгуканім степовім коні. Жене крізь балки і яруги, крізь будяччя й тернину. А сонце пече, а спрага аж язик до піднебення прилипає, — страшна їзда. Але він не жалує її, ні, як не жалує цілої своєї буйної, повної пригод молодості. Знає, що жив.
Цей кінь — то була алегорія на його молодість, придумана ним самим, тоді як він ще залицявся до муз і грацій, прегарних доньок Аполлона. Розказав її жартом, а люди приняли, як правду. Алегорія оживала…
Викупаний і вдягнений у легкий шовковий каптан сірої краски, підперезаний слуцьким поясом, увійшов до малої, ясної кімнатки, в котрій любив снідати. Тут дожидав його Орлик.
— Коротка літня ніч, правда? — казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним писарем.
— Дуже коротка, я нині й ока не стулив.
— Чому ж то так?
— Після вчорашнього.
— Не таке ще доведеться нам переживати, — говорив гетьман, — а спати все-таки треба. Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці марципани.
— Не хочу.
— Ого! Що ж то, ваша милість, може, гадають покинути мене, старого?
— Пана гетьмана — ні, але їх… Ніхто не знає, як вони мені у печінках сидять.
Гетьман пильно подивився на свого молодого писаря.
— Смирися, Пилипе, смирися! Знаєш, так, нижче трави і тихше води. Терпи, козаче, отаманом будеш… А багато в нас нині на послухання зголосилося?
— Як звичайно, багато. З тої пори як на нас москалі нахлинули, від покривджених і не обженешся. На послухання зголошуються мало що не самі такі, що перед кривдами московськими в гетьмані шукають оборонця.
— Що ж я їм поможу? Царська воля сильніша від мене.
— Це не воля, а сваволя, — сказав Орлик.
— Мовчи, язичку, будеш їсти кашку, — погрозив йому гетьман. — Ти прийняв прохання, розглянув, казав втягнути в реєстр?
— Все зроблено, і прохання по змісту й по формі розділено на допустимі й недопустимі, на пильні й такі, що можуть підождати. Деякі відіслано до відповідних канцелярій, бо хоч наші уряди працюють справно, то люди все ще пхаються до гетьмана з тим, що можна зробити, не «фатигуючи й не молестуючи» гетьманської особи.
— Кождому здається, що його біда найгірша, і він з нею відразу іде туди, де гадає найскорше поміч знайти.
— Народ сильно нарікає, — почав нараз Орлик.
— На кого? На мене?
— На московські здирства й душогубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували, — аж остогидне читати.
— Треба нам знов післати жалобу до царя.
— Шкода часу, — не помагає.
— Хоч помагає, хоч ні, а наша річ доводити до відома царя, як його люди наш народ кривдять. Хай знає.
— А хіба ж він не знає? Мені бачиться, що це все робиться за його відомом і дозволом.
— Як же це?
— А так, бо коли б проти, то карали б винуватих, а їх же не карають. Доводять народ до розпуки…
— Кажеш, доводять народ до розпуки, — повторив гетьман, не повертаючи очей з Орлика. — А чому ж би то так?
— Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю. — Не гадаю. Цареві тепер треба миру на Україні.
Він же має ворога на карку, і то не якого-будь.
— На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя. Народ на війні — це одна завада.
— Побачимо, побачимо, — говорив гетьман, доїдаючи тарілку молочної каші, котру він звичайно їв на снідання, бо казав, що панська страва смачна, а людська здорова. Вірив, що невибаглива їжа зберігає його здоров'я і молодий вигляд. Молочна каша, яєшня, хліб з маслом і салом — це було його снідання. Попивав чаркою доброго чаю. Більше нічого не пив. Тільки у гостях або у себе на бенкетах випивав дещо, але не впивався ніколи. «Що тверезий думає, то п'яний гукає, — казав не раз, — а не все треба людям знати, треба щось і для себе сховати. In vino veritas [8] — це правда, але ще більш правдива друга латинська пословиця, а саме: Aurea mediocritas [9] , себто — обережно зі склом!» Це він не раз твердив своїм молодим старшинам і урядовцям. «У Москві зимно, нам треба себе горілкою розгрівати, а на Вкраїні і без хмелю тепло».
8
У вині істина (латин.)
9
Золота середина (латин.)