Мотря
Шрифт:
— Ще одно тільки питання, мамо, — затримував її гетьман. Видно було, що йому важко звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець.
— Що ж такого?
— Боюся Кочубея. Не так його, як Любові Федорівни.
Знаю, що вона за булавою аж горить.
— Так що ж з того? Перегорить і прохолоне.
— Тим часом може зчинити велику пожежу. Кочубей не одно знає, чого знати не треба, а до царського уха голос і з найдальшого кута дійде.
— Гадаєш?
— Боюся того… Кочубеїв треба заспокоїти.
— Так заспокій.
Гетьман встав, поправив пояс, погладив свій малий вус і, очі спускаючи додолу, спитав:
— Що б ти на це сказала, мамо, коли б я так засватав
Кочубеєву Мотрю? — А помовчавши хвилинку, говорив дальше: — Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться.
Ігуменя мовчала. По зморщенім чолі, по навислих бровах і по устах, що ще скорше, як звичайно, дрижали, було видно, що її думка пильно працювала.
— Вона хрещениця твоя, — сказала нараз.
— Я про це з митрополитом побалакаю, а як треба, до патріарха поїду. Царі жінок до монастирів давали і знову женилися. Цісарі й королі теж, і то за згодою церкви.
Чимало таких випадків знає історія.
— Так, але це негарно і грішно. Генріх VIII був звір, як дикий кабан, хоч і славний король. Не хочу, щоб і про тебе так писали. А до того ти в літах, а вона щолиш розцвітається.
— Ви ж самі сказали, мамо, що дух — сила, не тіло.
Ігуменя мовчала.
— Та чи полюбить вона тебе? Великий рів поміж вами, боюсь, чи подасте собі руки крізь нього. Не дай Боже, щоб її присилували йти за тебе, за булаву. На таке подружжя благословення свого не дам.
— Силуваним конем не доробишся. Тут тобі й слово моє, мамо, що тільки за добровільною згодою Мотрі одружуся я з нею.
— Коли для справи і це тобі потрібне — нехай. Та якщо правду маю сказати, то не вірю я в це діло, не вірю! Кочубеїха не з тих, що ради доньки зрікаються почесті для себе. В неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб всі вони могли похвалитися мамою гетьманихою. От що!.. А втім, як гадаєш. Судженої і конем не об'їдеш, — нехай! Дзвінок озвався вдруге.
— Пора мені на молитви, — сказала ігуменя і попрощалася з сином.
Розійшлися. Він хідником пішов до брами, вона крізь город, з патерицею, чотками й молитвословом пустилася до монастирської церкви. Але в півдороги стала й озирнулася.
Дивилася, як її син, старий літами та дійсно молодий духом, різким кроком прямував до воріт за черницею-воротаркою з фіялковими очима.
— Дивні твої діла, Господи! — казала Марія-Магдалина, переступаючи церковний поріг.
З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ
Вечоріло, коли гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом опинився на лівому боці Дніпра.
За ним горіли численні верхи київських церков, сіяли хрести, як свічечки на різдвяній ялинці, від золочених блях і від шиб у вікнах бив такий блиск, що й дивитися годі було.
Київ виглядав, як казковий острів на мерехтливих водах Дніпра.
«Гарний наш Київ!» — подумав собі Чуйкевич, озираючись востаннє позад себе.
А перед ним стелилися поля, на яких згуста стояли копи, луги, вкриті буйною отавою, шуміли. Стрибали зайчики, били перепели, десь далеко кигикала чайка.
Наліво, на виднокрузі, ніби чорна хмара, стояв Броварський ліс. Здавалося, що це з його темного нутра виходить ніч.
Поміж нивами й лугами крутився широкий шлях. А такий пил був на ньому, що їздці геть пропадали. Здалеку їх і не видно, тільки ніби хмара якась сунеться від заходу на схід. Тупоту кінського теж не чути, бо коні ніби по подушках ступають. Тільки порскання їх розлягається широко, і тільки іноді задзвенить шабля, вдаряючи об козацьку острогу.
— Здоров, мій гнідий! — каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів відбивається.
— Будуть нам раді, — каже другий козак, родом з-під Миргорода.
— Тобі б то хтось та не був радий?! — беруть його товариші на решето. — Такий красунь, що не дай Бог, щоб яка жінка на тебе задивилася.
— Або що?
— Та ніщо, тільки якби їй Бог сина дав, то був би дурний, як дияконський чобіт з лівої ноги, а як доньку, то таку кралю, що й чортові під пару.
— А ви, гадаєте, кращі? — відгризається тамтой і затягує пісню, та таким-то голосом сильним і гарним, що ніхто й не підтягає за ним, щоб не псувати.
— Співай ще, — просять його. — До співу-то ти здатний. Пан Біг що тобі з голови уймив, то у горло наддав.
— А вам-то пан Біг не жалував язиків, — каже той, що його брали на кобеняк. — Вус тихо сиди, як бороду голять!
— Диви який! Вже двірської поливки хлипнув і гетьманського хліба покушав та й гадає, що й він чоловік. Співай, кажуть тобі!
І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі шаблі.
Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб давали нічліг, хліб, коням обрік; а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи, віддадуть їх і знову свої окульбачать. Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок, коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під'їздом царським, щоб не було драки, які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку. Тільки з головою можна його від нього відняти.