Мотря

Лепкий Богдан

Ой піду я, піду не берегом, лугом, Чи не зустрінуся з несудженим другом.

А тоді з останніх рядів ніби відповідали їм:

Здоров, здоров, луже, несуджений друже! Здорова, дівчино! Любилися дуже.

А перші знов:

Ой

та любилися чотири годочки, А не бачилися чотири неділі.

А останні доповідали:

Не бачилися чотири неділі, Як побачилися, разом заболіли.

Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали:

— То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які!

Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи ті похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися. А пісня гомоніла дальше:

Ой викопай, мати, глибокую яму Та поховай, мати, сю славну пару.

Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали:

Та й положи, мати, поруч головами, Щоб була розмова тихая між нами.

«Щоб була розмова тихая між нами», — доповідали поля.

— Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки.

Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій.

— Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз.

— Гетьманський хліб ситний, боки розпирає.

— Молоді, та й гарцюють.

— А може, на війну?

— Не викликуйте вовка з лісу… Курява гуляла по виднокрузі.

У НОВОМУ ДВОРІ

Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв серед спорого шмата землі між річками Грумою і Стехою.

Гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки — чого ж ще більше можеш ти забажати собі, душе українського пана? Як далеко оком кинеш, усе його — і земля, і люди, і навіть то небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить.

Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, — великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав.

Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий.

А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала

мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе.

Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: «Як верну, то доповім решту».

Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в'їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам'яних сходах, широких і вигідних.

На горищу, теж від головного в'їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде.

Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу Україну.

З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.

Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від'їде, сидів доки схотів.

За двором велике подвір'я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітрявки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець

Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода — то ніби один, більший перстень. А другий — високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, — це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться. У брамах стоять варти.

Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в'їзду не вспіли ще по планам зготовити.

Так само великий сад ще не влаштований. Щолиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому сиплять острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею.

Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати. Вона не скора до розмови, але прихильна до дівчат, нікого не кривдить, і її дуже люблять. За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка — це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання.

Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв'язує теперішнє з давно-давно минулим.

Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде.

— А тих квіток ти, Мотренько, не кажи викидати, не годиться, це дівина. Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі.