Мотря
Шрифт:
Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний… Мрії!..
Його гадки перебив гамір дзвонів.
Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.
Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.
Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.
Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.
Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.
Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я.
Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.
— Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!
Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.
— Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся.
Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.
— Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаєм?
— Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він.
— Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьмані хоче? Побачимо.
Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов2-Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише.
Перед двором чекала Мотря.
Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:
— Вийшла?
Мотря привіталася з мамою і батьком.
Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав — донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював:
— От така! Бач, яка!
— Ходи ж бо вже! — наглила Кочубеїха.
Увійшли в двір…
Мотря лишилася на ґанку. Чуйкевич підступив до неї.
— Гарний нині день, — почав, щоб щось сказати.
— Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день?
— Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить.
— Компліменти. Підпускай москаля, підпускай!
— Мотре, чого ти лиха на мене?
— Я лиха?
— Як не лиха, то байдужа!
— А хіба ж це гріх?
— Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі.
— Або байдужі, або ні; як коли. Не люблю я облуди.
— Або я облудник?
— Ні!
— Так чому ж ти мене не любиш?
— Я? Тебе? Не люблю?
— Так, значиться, любиш?
— Хочеш знати правду?
— Хочу…
— Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки.
— Спасибі і за це, — сказав козак, стискаючи дівчині руку.
— А де ви, молодята? — гукав з покоїв Кочубей. — Ходіть тут, хай подивимося на вас. Які самолюби. Пішли. Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити. Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей.
— Засидівся я у тій кареті, — казав, — тепер ходжу як не своїми ногами. Але ти не дивися на мене, що я ходжу, сідай.
Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть.
— Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто віднині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь…
— Ще й яка! — підхопила Кочубеїха.
— Будемо гостеві раді, — говорив дальше Кочубей.
— Авжеж, що будемо, — доповіла Кочубеїха.
— Вгостимо його на славу. Егеж, на славу.
— Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте, попрощати вас.
Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму.
— А то ж то як? — питався Кочубей.
— Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і вернемо в Київ.
— Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей, — то ти ще не знаєш світові ладу. На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу.