Музей покинутих секретів
Шрифт:
Це було головне.
Світ, що не улягав його контролю, був для «Стодолі» ворожою територією: там не було місця на співчуття. Адріян знав і раніше людей із таким наставлениям — на початку війни їх було більше, і він і сам тоді таким був. Спадок Польщі — то вона, двадцять літ орудувавши нами з погордливою, крізь зуби стятою певністю, що «русіні» — то не люди, а «кабане», вигартувала нас, як добру сокиру, відповідати симетрично — тим самим… Але
Польща впала, назавжди винісшися з цих земель, і впав Гітлерів Райх, що приходив так само узброєний сліпим до нас презирством як до недолюдків-«унтерменшів», і прийшли москалі, для яких людей уже не існувало взагалі — своїх вони обертали на порох так само безвзглядно, як і чужинців, — десятки армій і сотки племен протупотали Вкраїною (од веселих італійців, гарних хлопців і нездалих, як все-бери-тільки-мене-лиши, вояк, що воліли оддати УПА хоч і всеньку свою амуніцію, аби лиш ми без боїв пропустили їх додому, і до різномастих вузькооких кочовиків, що хмарою сунули з глибин азійського Степу, наводячи на гадку про новий похід на Європу Чінгіз-ханових орд, але чомусь із-поміж них чи не найбільше, після українців, тікало до нас полонених червоноармійців!), — і крізь
І коли наша військова сила, сягнувши верхньої позначки, як ріка, що виходить із берегів, ринулась була перетікати в помсту, і на Волині й Поділлю запалали маєтки польських колоністів, в нас знайшлася інша сила, що спинила, загородила дорогу тому рухові по траєкторії сліпої відплати, — Первосвященний із Святоюрського пагорба, а за ним мученики-стиґматики з підпілля розкинули навсупір застережні руки з хрестом, волаючи, щоби наші люди не плямили перед Богом святої зброї невинною кров'ю, і Провід устами Третього Збору велів нам переродитися для дальшої боротьби, — тому що наша сила покликана служити не відплаті, а визволу, а той, хто вчиняє наругу над безборонним, є сам собі в'язень.
І ми переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з-поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною, — випадкових месників, примусово змобілізованих, усіх, хто стомився й був охітніший до оранки, ніж до зброї, й для кого життя важило більше, ніж воля, — з нас зостались самі добровольці смерти, коханці смерти — чистий, як дзвін, шляхетний метал. І коли совєти по приході взялись були вішати нас на майданах привселюдно (але швидко й перестали те робити, побачивши, з ким мають до діла), то кожна така страта додавала нам сили, — наші хлопці ступали на ешафот із гордо піднесеними головами, гукаючи до натовпу в останню свою хвилину: «Слава Україні!», — і людське море глухо рокотало, набухаючи гнівом вимушеної німоти, а вночі десятки нових добровольців утікали до лісу, щоб здобути й собі таку саму смерть — смерть вільних людей. І ми вже знали: на всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила, — як на польську знайшлась німецька, а на німецьку московська, — і тільки на силу визволу — нема другої: вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі.
І теперішня наша війна точиться вже не за фон Клявзевіцем, якого ми студіювали на підпільних вишколах, — не за міст чи залізничну станцію, ба навіть не за контроль за тим чи тим населеним пунктом, — хоча свою адміністрацію ми ще вдержуємо по всіх Західних Землях, але платити за те дедалі більшими людськими втратами й депортаціями, які вчиняє ворог, не можучи інакше собі з нами порадити, ми не сміємо, бо ще десять років таких змагань — і совєтам може лишитись Україна без українців, як полякам уже лишилося Закерзоння: ми стоїмо проти молоха, який ні перед чим не спиниться, а на нас лежить одвічальність за тридцять мільйонів душ народу, якому ми присягли здобути волю. І воюємо ми не за що, як за людські душі, щодня й щохвилини, і в цій війні в нас є одиноке право — загинути, але немає права програти.
Все це Адріян мав би сказати «Стодолі» — але не сказав. Не знав, як те сказати. «Стодоля» не надавався до таких розмов — був занадто певний своєї власної сили. Наладований нею, як динамітом. Муровий хлоп «Стодоля», твердий, як мур. Слухаючи, як він вичитував Гельці, — мов обертав її на неживий предмет, на якому переходять вишкіл, на «пепешку», яку напоказ розбирають і чистять перед чотою необстріляних новачків, і вона сиділа, розчервоніла аж поза комір щільно запнутої «гімнастьорки», не важачись видихнути слова на своє виправдання, — прецінь «Стодоля» був їй зверхник, а вона була йому секретарка, — Адріян понад усе боявся, що вона розплачеться. (То вже перегодом, далеко пізніше, вона зізнала йому, що розучилася плакати від осени сорок п'ятого, — відколи згинула її найближча товаришка, ранена в живіт, а вона, Гельця-тоді-ще-«Рома», сидячи при ній у чеканні медичної помочі, од перемучення заснула — й прокинулась уже аж од дотику до зимного тіла; показала йому знимку тої товаришки — тонколикої, замисленої, наче в передчуванні близького кінця, чорнявки, у небіжчиків незадовго до смерти часом бувають такі обличчя — мовби плоть, уже призначена долею на страту, вряди-годи «дзюравіє», пропускаючи крізь себе близьку нетутешність; Гельця й собі дивилася з ним на знимку, і очі їй, хоч і червоні од неспання, були сухі.) Він знайшов-таки тоді нагоду впасти «Стодолі» вріч, кількома репліками перебив його натиск, розрядивши напругу, — часами те потрапляв, підпілля дало йому досвід співжиття з людьми дуже різних Норовів… Нагадав усім на гурт найспокійнішим на світі голосом: є наказ Проводу — голодних маємо нагодувати. І все, крапка, нема що товчи воду в ступі. То наші брати, і тим ми рятуємо для України майбутні покоління. І ще: коли не дамо голодній людині хліба, то чим тоді різнитимемось од большевиків, які годують по вибору, тільки своїх вислужників — кого гороховою зупою, а кого — пайковим кав'яром?.. «Стодоля» ще дужче посутенів лицем, проте не сказав нічого. А потім прийшли зв'язковий із фотографом, і вони вишикувалися до знимки — він з одного краю, «Стодоля» з другого: поруч із Гельцею.
Всіх опанувало піднесення, і всі сміялись і жартували з фотографом. І Гельця також — мов і не було перед тим жодної прикрої сцени.
Може, він просто ні в зуб не розумів жінок? Може, їй в дійсності подобалася та нищівна, гейби панцерником чавив, «Стодолина» нотація, — те, як він демонструє своє над нею зверхництво? І «Стодоля», докоряючи їй за необачність, в такий спосіб виявляв свою про неї турботу?..
Нічого про те не знав. Не мав того досвіду з жінками. Звідки міг би його мати?..
(На тім весіллю в П., де він розчавив за столом пугаря в жмені, трапилася ще одна пригода, якої волів не згадувати: сполошене жіноцтво наввипередки кинулось тоді спиняти йому кров, і вкінці він опинився
Або, притьмом докинув у думці одним духом, наче відступав долі місце для маневру, — доки не станеться чудо.)
Але чуда не ставалося.
Потім він випросив собі ту знимку — одиноку знимку, що мав із Неї. Іншої ніколи не мав, за тамтих — львівських — літ не дарувала йому. Прецінь вони не були нареченими. Були колись товаришами з Юнацької сітки ОУН, згодом, за німців, — товаришами з підпілля, такими й зосталися. Він навіть не поцілував її ніколи — не мали на те між собою часу. Навіть у снах щоразу йому зникала, тільки-но він із мукою щастя зближавсь до її сяючого личка. Те, що те личко цілує «Стодоля», — що так само владно, як панцерником, «Стодоля» може чавити цілу її субтильну, в однострої ще більше, здавалось, помалілу, крихку, як лялечка, постать тягарем свого кремезного, цупко збитого тіла (мусив бути тяжкий, недарма ж лишав по собі враження більшого, ніж був насправді…), — може в'орюватись у неї з безвглядною жорстокістю коханця, і між ними може діятися все, що діється на самоті між чоловіком і жінкою, — те якось попросту не сягало раніше Адріянової свідомости, наче мав із того боку в голові непропускальну заслінку. На знимці вперше те побачив — так, ніби то було наяву. Ніби ті двоє кохалися йому перед очима. Той фотограф мусив бути з якоїсь мольфарської родини, — в цих краях поганство ще не вивелося, дівчата носили на тілі полин од нявок, а на Купала в лісі цвіла папороть, і Адріянів охоронець «Ворон» теж у те вірив. А може, всьому причиною була війна, яка розворохобила не лише людей, а й духів? На Волині-бо під час їхнього рейду так само кружляли чутки про всякі дива: як то в Почаєві на Успіння Божа Мати заплакала перед народом живими сльозами, а в печері ворухнулася срібна труна Іова Заліза, що був сповідником князя Костянтина, і в Острозі чутно було з руїн замку Костянтинів голос, який, за переказом, мав обудити дух народу до дванадцятого коліна. А під Берестечком щоночі шуміла невидима битва трьохсотлітньої давнини — бряжчали шаблі, ржали коні, кричали ранені так, що часом можна було розібрати поодинчі голоси, і Року Божого тисяча дев'ятсот сорок другого нічого доброго те, звісна річ, не віщувало. Але тоді принаймні ще церков була непорушна і подавала людям поміч і розраду. Тепер, коли в храмах ґаздували енкаведешники, а посаджені ними «батюшки» випитували в селян на сповіді, чи не заходять до них уночі «гості з ліса», залишалося вірити вже хіба що мольфарам.
Та знимка була мольфарська. Іншого пояснення не знаходив. Либонь, такими проступають людські обличчя під час ворожби на воді, — коли на яв спливає те, що в них укрите. Іно глипнувши на власний вид (першим вдарив йому в вічі з цілої групи!), Адріян пригадав собі циганку з С.: ось таким, значить, вона його побачила! Не збрехала чортова відьма, правду сказала — мав журу. Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання. Було так, як із запахом, яким чути від людини в день смерти — коли, бува, семеро чоловіка сидять у криївці або вкупі днюють у лісі, і нагло од когось одного починає тхнути землею: певний знак — цей впаде ще до заходу сонця… Якби завважив серед своїх людей когось із такими очима, які сам мав на знимці (навіть в об'єктив не дивився, курча! — дивився кудись убік, мов наслухав далекого хору шкляних голосів, ой жаль-жаль!..), — він би такого зажуреного постарався чимскорше спровадити кудись на спокійніший терен, у Карпати, на перепочинок… А ще краще — злеґалізувати: з такими очима довго не повоюєш. Було ніяково за такий фрасунок перед «Вороном», — той, які «Стодолин» «Левко», якраз вийшов на знимці дуже добре. А Адріянові лице було немов накрите невідь-звідки впалою чорною тінню: виглядав на куди смуглішого, ніж «Стодоля» з другого краю, — самі білки очей світили. Як у цигана. Чи то та відьма в С. так йому поробила, щоб її пам'ятав?..
Із тим світлом на знимці взагалі коїлося щось неподобне, — воно йшло невідомо звідки, не улягаючи жодним оптичним законам. Саме лиш світло літнього дня, що сюд-туд проблимувало крізь гущавину на задньому плані, не здолало б витворити такого ефекту. Сказав би — вони фотографувалися не в лісі, а в церкві: у вівтарній частині, де згори, з-під невидимої бані, падають під різними кутами слупи скісного сяйва, падають — і заломлюються довкола Гельці. Гельця в світляній оазі виглядала так, мов підносилася в повітрі над цілим їхнім гуртом, — не здивувався б, якби вгледів, що своїми схованими в чоботях маленькими ніжками не сягає землі, — погідна, спокійна і так таємниче всміхнена, ніби знала, що її поставлено над цими хлопаками за старшу, але вони того знати не мусять, і од того та живлюща, — припав би очима і ввік не одводив! — кохана усмішка, якої ніколи раніше в неї не бачив, — недопроявилась, придержалась на півдорозі, ледь торкнувши її делікатно закроєні вуста, проте не змінивши їм виразу, і її миле — о, не було милішого на світі! — яснооке личко здавалось освітленим зсередини, — мовби то в Гельці й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським «Фотокором», і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння…