Музей покинутих секретів
Шрифт:
Ну, це вже твої фантазії…
Це просто чуйка. Нормальна бабська чуйка, повір моєму слову. Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки.
Ніколи не любив сірих мишок…
Ага, тож то й біда! Всім вам подавай красунь і розумниць. А нам, думаєш, від того легше в світі жити?
Ой ти ж моє бідолашненьке…
Угу, пожалій мене, пожалій… Я-то принаймні жива — поки що. І дуже, дуже тепла… Ах, чорт! Що таке?
Коліно!
Це в сні було?..
І я вдарив коліно — об той тин!.. Жартуєш?
Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав… І ти, до речі, теж там була — говорила зі мною.
Я? І що ж я говорила?
Стоп, а може, то й не ти була… Може, бабця Ліна… В усякому разі, голос був жіночий, це точно. Якась дуже близька мені жінка, дорога… Невже мама? От блін, не можу згадати… Тільки мокра рілля весь час чогось перед очима стоїть…
І ти не пам'ятаєш, що вона говорила, та жінка?..
Чекай, я ж був записав спросоння! Десь воно тут на столику має бути… Ось, знайшов! Є. На сигаретах.
Покажи. Ого, ну й наґрамузляв…
Так потемки ж писав! «Не знадобиться»… М-да…
Що це значить?
А я звідки знаю? Вилетіло все на фіґ… От уже дійсно — «не знадобиться», як на глум фразочка… Кров якась у Києві… Теж не пам'ятаю… Жінки… До чого тут жінки? Дай, я гляну.
Якісь, блін, пророцтва дельфійського оракула — слова на місці, а смислу ніякого!.. Як ти про той «секрет» казала — купка закопаного сміття… «Жінки не покинуть родити». Як, як?
Так тут написано. «Жінки не покинуть родити». Тю. Теж мені, E = mc 2 .
А знаєш, не така вже воно й дурна думка, як здається…
Та причому тут… Ти зрозумій, той сон був попередженням — і попередження чомусь лишилося непочутим! Хто був той зрадник, якого я мав убити? А через нього ж хтось мусив загинути — раз той сон і досі мене по коліну лупить!..
Слухай. Пора це припиняти. Ми обоє сходимо з ума. Це, як у Макбета з відьмами, — той теж старався розшифрувати віще послання, і чим це скінчилося? Ми все одно так нічого не дізнаємося. Ніколи, нічого не дізнаємося. Все, милий, баста. З мене досить. Гаси світло, скоро світати почне…
Лялюська? Ммм?.. Ти спиш?
Я спу.
Ну, добре. Добраніч…
Те, що сталося, не містилося в голові нікому. «Стодоля» зник.
Як то, зник?! А отак-о — вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі — й зник. Досі не повернувся.
Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали Гельціні очі — страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров'ю кутиками. Такі очі були в зайця, якого він колись устрілив, — доки їх не встелила каламуть, і потім вони заскліли, зробилися мертві. Ті Гельціні очі його дратували, вимагали від нього якогось додаткового зусилля, а думки й без того розбігалися навсібіч, мов миші в стодолі. Гельця йому заважала; ліпше б її тут не було.
Найгірше не містилося в голові те, що харчі вони ще мали — правда, вже на денці, й самі крупи, а їх сирими не вжуєш, але ж Гельця і в цих «переходових» умовах примудрилася зварити кулешу, ще з день-два пересидіти б далося! І трохи протицингової трав'яної гербати ще було — правда, без цукру… Він би зараз залюбки випив тої гербати, хай і без цукру, аби гаряча була, але трудно — мусив удовольнитися з дороги схололою кулешею, і тепер в обважнілому шлункові гурчало, ніби там хтось двигав меблевий гарнітур; це теж його дратувало. Та, до холери, а якби й надголодь прийшлось трохи посидіти, то що такого?.. Їсти — не срати, можна зачекати (як підбадьорювали
Не те, не те, щось тут було не те, — і він це чув, і хлопці чули, і ця невисловлена мука вкупі з тривогою свербіла в душах, як нужа, яку виводять над багаттям: коли воші,
зачувши вогонь, зачинають вилазити з-під шкіри, — і легше розчепіреним на вістрі пломеня рукам стерпіти чесний, як хірургічний ніж, опік, аніж цей, заходячий зашпорами в мозок, свербіж…
І хто — «Стодоля»!.. Той, хто найнещадніше дбав за конспірацію, хто мав владу віддавати за найменше порушення на військово-польовий суд, — і хтозна й скількох уже віддав, за ним не тільки ворожі життя числилися… Його гаслом було — «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить»: тепер Адріянові здавалося, наче «Стодоля» те щоразу проказував якось нарочито визивно, зухвало-глумливо, — наче в живі очі прямо остерігав, щоб йому не вірили, й забавлявся з того, що ніхто відважний його так само прямо не спитає: то й вам, друже, не вірити?.. Давній парадокс, із гімназійного курсу логіки: критянин сказав, що всі критяни брехуни; чи правду сказав критянин? Парадокс без розв'язку — за теоремою Гьоделя, в кожній аксіоматичній системі є твердження, якого в межах цієї системи справдити неможливо. Але коли в межах системи перебуваєш ти сам, то від такого знаття захитаний світ починає пливти, всі речі рушаться з місць, як у страшному сні, де переходиш замерзлу ріку і зненацька насередині лід починає колотись тобі під ногами, відкриваючи чорну безодню: якщо підозрювати зрадника в кожному, в товаришеві, який виніс тебе на собі з-під куль (та чи ж справді так воно було? чи не був то тільки такий хитрий трюк, умисне підстроєний, мов ті енкаведистські засідки-«бочки» з інсценізованою стріляниною, щоб одурена жертва повірила, буцімто її «одбили свої», й розказала гаданим «своїм» усе, чого з неї не вирвано в тюрмі під тортурами, — звідки можеш знати, як то направду було, адже, крім «Стодолі», інших свідків тому фатальному травневому переходові не лишилося, а сам ти був тоді непритомний?..), — якщо нікому отак не вірити й за всім убачати ворожий підступ, то як тоді жити, і як — не збожеволіти?
А може, «Стодоля» й збожеволів? Не витримали нерви, щось йому помішалось, — а ніхто з групи не завважив, не спинив?..
Большевики так дуріли, і нерідко. І стрілялися в них, і з вікон викидались їхні очільники. Адріян давно перестав із того дивувати — відколи вгледів раз у бою, як за краснопогонниками, що кинулись навтьоки, біг навздогінці їхній майор, малий і щуплоплечий, мов ґном у ґротескових накрилках нараменників, і з криком: «Стой… твою мать!», стріляв утікачам у спини — і кількох таки поклав, поки «Ворон», першим отямившись од загального заціпеніння (бо такого чуда — офіцер стріляє в спину своїм людям — ніхто з повстанців доти на очі не бачив!), — не скосив ґнома короткою чергою. Адріян надовго запам'ятав тодішній спільний порух співчуття до живих ворогів, — доти йому траплялося жаліти лиш мертвих, коли лежали серед ліса непідібрані, в чужих одностроях, із заскленими очима в небо (подумки дорікав їм: ти чого до мене прийшов?..), — а тоді подумалося, що всі звірства гарнізонників, і їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті (десь на смерть забили шомполами дядька, що приїхав у ліс по дрова, десь ізчинили стрілянину по дітях, які з'їжджали з гори на санчатах, і одне вбили…) — мусили походити не з самого тільки почуття безкарности («Нам всьо можна!» — гаркнув один такий п'яний Ванька, коли селяни прийшли скаржитися «панові офіцеру», що «так не можна»), а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на ґвинтиків, — як ґвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску: як у страшному сні, їм цілий час коловся під ногами лід, а ззаду чигав який-небудь свій майор у нараменниках, щомиті готовий стрелити в спину. А майорові, своєю чергою, — якийсь його зверхник, а тамтому — ще вищий, і так аж до самого Сталіна: всі всіх боялись, і ніхто нікому не вірив. І це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, — зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив — бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога.