Музей покинутих секретів
Шрифт:
Вона по-своєму витлумачила собі його мовчанку:
— Я видержу, Адріяне.
Те «Адріяне» відлунило в нім, як поворот заліза в живій рані. Могла би зараз звернутися до нього й на псевдо; хоч ту крихту милосердя могла би до нього мати. Але їй було не до нього — він стояв тут, перед нею, живий, здоровий і вільний, і батьком її дитини був не він.
— Не будете мати зі мною клопоту. А родити на весну піду в Карпати. Все вже домовлено, маю адресу…
Вона перепрошувалась, вона лиш себе саму вважала винуватою в тому, що сталося. І при тім била з неї така невгинна твердість, що він задихнувся: вона мов повищала зростом у темряві. Не знав цієї жінки, не уявляв собі досі її сили. «Вони нічого з нами не вдіють!» — блисло враз дикою, скаженою радістю, вибухом захвату, як перед величчю стихії, — сливе надлюдським поривом гордости за наших жінок: ніхто нічого не вдіє з таким народом, все здолаємо, все!.. Відрухово виструнчивсь,
І зараз за тим обвалилось нутро, утворивши в нім нудотну порожнечу: він згадав, де й коли її втратив — згадав сон, що мучив його довгі роки, ще з польської тюрми: вони двоє танцюють у темній залі, десь у «Просвіті» чи в Народньому Домі, і якоїсь миті Гельця йому зникає — вимикається з рук і пропадає в тьму. Так, як сю мить, відступивши, могла би зникнути, згубитись у темряві лісу. В тому сні він бігав як навіжений по залі, шукаючи за нею, і ніяк не міг знайти — зала все ширилась і ширилась, мов нічний плац без кінця-краю, заповняючись уздовж стін мертвими, які все прибували, — ті, хто від'їхав, як у пісні, ув інший, у кривавий тан — визволяти братів українців з московських кайдан… І він теж пішов у кривавий тан — він умирав у шпитальці, підвішений на хресті, й центуріон ударяв його списом під ребра, туди, де увійшла куля, а Гельця була милосердною сестрою, ні, була Магдалиною в підбитій живим пурпуром, як здерта шкіра, шинелі з відгорнутою полою, і хоч як він старався до неї докликатись, не чула й не дивилась у його бік, а центуріон пообіцяв йому із злостивим смішком, що вони ще зустрінуться, — мой, ще й як зустрінуться!.. А милосердною сестрою була інша жінка — «Рахеля». І ту жінку він також любив.
Чорнява така, на жидівку подібна… Десь місяці на сьомому… А Гельця, значить, на четвертому? І раптом збагнув: це ж тоді, коли вони разом фотографувалися, в ній уже жило нове життя!.. Мовби навіч угледів світляною плямою на тім місці, де радше відчував, аніж розрізняв між ялинових лап її хрупку постать, ту знимку — осяяну, як візантійська ікона, її напівпроявленим усміхом: так усміхаються жінки, що носять під серцем таємницю, невидну для чужого ока. Його охопило чудне бажання покласти їй руку на живіт — і тут-таки, наступним поштовхом, мелькнуло, як би було добре, аби то був живіт не Гельці, а «Рахелі»: тоді він знав би напевно… Але він не встиг додумати цієї думки до кінця, не встиг уяснити собі, що саме він хотів би знати напевно, бо десь із найтемніших надр свідомости піднялося грізно й нестримно, наче напад блювоти в вагітної жінки, те, що він цілий час і обтоптував, цілі вісімнадцять кілометрів дорогою назад із міста перебираючи ногами, мов топтався на місці, марне стараючись затоптати раз уже вприснуту в кров підозру: знимка!.. Його знимка, вивішена коло міліції, його «личность», яку впізнав учитель із П., один раз його бачивши півроку тому, — та знимка мусила бути недавньою, а значить, могла бути тільки тою самою — з їхньої гуртової світлини. Тою, де він «мав журу», — лице в тіні, гейби в сажі, лиш білки очей світять, як гріх: неподібний до себе, циган циганом, ніколи не видівши, грець упізнаєш, — мов захарактеризований тою тінню, що невідь-звідки взялась, як циганські чари… А інших світлин «Кия» ґебе не мало звідки взяти, за останні три роки зроблена була з нього лиш та єдина — та, котру влітку зробив їм усім «Стодоля». Звідки її взяли?..
І хто виказав у жовтні «Стодолину» криївку? Зв'язкова того не зробила. За те ґебісти прибили їй язика цвяхом до дошки. Він знав, як вони те роблять: приводять під час допиту свого лікаря, і той удає над тортурованим медичну опіку — мацає пульс, ставить градусника, може, навіть обтирає лице й змащує рани… А відтак просить, уже заспокоєного, виставити язика й сказати «А-а!». А язика, іно виставленого, вмить, підскочивши, затискають клямрами інші. Тоді можна мордувати жертву хоч і до смерти, не боячись почути від неї ні крику, ні прокльону, ні передсмертного «Слава Україні!». Все можна робити з людиною, чий язик затиснуто в клямри. Така технологія.
Ні, не все. З тілом можна, а з людиною — ні. Та дівчина нічого не сказала.
А хто сказав? Чому впала «Стодолина» криївка?..
Поклади мені руку на чоло, попросив подумки, адресуючись у той бік, де стояла Вона зі «Стодолиним» дитям у лоні. Остуди, очисть, визволи. Випусти цей яд із душі, розкажи що-небудь іще, чого я не знаю. Розкажи, як він цілує, як ти розхиляєш коліна йому назустріч і він входить у тебе мужем, і що ти при тому почуваєш, і які слова він тоді тобі каже, — я все стерплю, аби лише в тім була правда. Розкажи, щоб я не мусив підозрювати й тебе. В пам'яті промайнули,
Десь зі сторони, поза собою, чув цокання хронометра — свідомість, відділена од його болю, твереза, жорстока й нещадна, мов лицар у крижаних обладунках, держала над ним напоготові зеґарок, вилічуючи хвилини: ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…
— Вертаймося, — сказав він, із подивом слухаючи власний голос, як виходить із горла. — Час залишати криївку.
Йому здалося, ніби вона зіщулилась. Ніби він її вдарив (оповідала їм, як колись у селі при облаві її, вбрану по-сільському, вдарив у лице капітан, і вона, заки стямилась, відрухово відповіла йому тим самим, — господиня її тоді в паніці валялась у капітана в ногах, запевняючи, що її небога «зроду дурна», і ті повірили, — для них то було єдино зрозуміле пояснення, чому безборонна людина може відповісти ударом на удар). Добре, подумав він, бий тепер ти. Бий, не жалій, топчи, ненавидь мене, коли тобі від того буде легше, — то вже не має значення; колись, як лишимося живі, я все тобі виясню, а зараз нам треба рятуватись. Чорні мисливці йшли по снігу, чорні пси бігли, тягнучи їх за собою, аж гуло повіддя, чув їхнє хекання власним загривком. Тривога, що досі тліла розлитою в його тілі, як горячка, стяглась, набула кшталтів і була тепер вицілена вістрям назовні, як антена в сторону села, — а Гельця, гей дитина, зайнята своєю вавкою, нічого того не чула; які ж ті жінки часом бувають тупі.
Він зробив над собою ще одне зусилля:
— Дякую, що сказали мені.
— Я при хлопцях не хотіла того казати.
— Розумію. Але тепер ходімо до них.
— Ви мені не вірите, Адріяне?
Мав охоту зареготатися вголос. Тільки жінка могла таке спитати. Міг би повторити їй заповідь її зниклого мужа — «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить». Міг би сказати, що якраз у її вагітність вірить, чому ні, — судячи бодай із того, як часто бігає надвір: він теж трохи читав медичної літератури, знає симптоми… Хоча ні, того все-таки не зміг би сказати, ні одній жінці не зміг би. Та й не про те вона питала.
І, замість того всього, з уст йому вихопилось:
— А кому маю вірити?..
Вийшло несподівано грубо, як у підлітка. Достоту як у підлітка з батярського передмістя, аж він спаленів — гаразд, що їй потемки того не видно! — і почув у відповідь її притамоване зітхання — прикушений на схлипові віддих полегкости, мов подув леготу, яким донесло до нього крізь хвою її запах — білявий запах її волосся, пам'ятний йому з тих часів, коли вони були на залі як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл: давно не мите, не ондульоване, стягнене на потилиці в масний вузол, воно тим дужче, гостріше пахло — скошеними квітами, сіном перед грозою — пахло Нею. І тут він швидко загадав: якщо тамтой не вернеться, будь моєю! Будь моєю, доки я не впаду, до останнього подиху, до останньої кулі, що на мене жде…
А вона, оживлена його щирістю, мов стрепенулась, заговоривши з новим запалом, — ведучи своєї, добиваючи до пухи:
— Михайло, то незвичайна людина, Адріяне! Ви ніхто його направду не знаєте…
Михайло, зрозумів він, — то «Стодоля». Для неї він Михайло.
— Він колись казав, що вміє все те саме, що большевики, тільки ліпше, тому завжди їх і переграє. Він не дасться їм до рук, от побачите!..
Вона завше така була, думав він, ще в Юнацтві, — завше йшла до кінця, щоб доп'ясти раз поставленої цілі. А він стояв, як штурпак, — і все те слухав.
— Ми всі годні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудем.
— Може, й так, — сказав він. І подумав: а так воно, мабуть, і є. І споконвіку так було, відколи світ світом: ті, що над усе люблять свій край, — ті найперші гинуть за нього в боях. І коли вони мають щастя — не те просте вояцьке, котре досі, нівроку, мав він, а подібне до картярського щастя історичного гравця трапити в слушне місце в слушний час, так, щоб їхня кров прийшлася в масть у веденій поза ними світовій політичній розгрі, — тоді по їхній крові приходять до влади ті, хто любить уже саму владу — і вміє її вдержувати. І «Стодоля» з тих других, то правда. І більшовики так само. Якщо для вдержання влади їм знадобиться самостійна Україна, вони її будуватимуть не менш завзято, ніж будували ми в підпіллю. От же й тепер, коли Сталінові треба було перебрати в сорок четвертім охоплену партизанкою Україну з-під нашого впливу, він позволив на вкраїнські міністерства оборони й зовнішніх зносин. А коли УГВР домагалась од альянтів статусу уряду в екзилі, Сталін випередив нас, зробивши Україну членом ООН. І хай то все наразі цяцьки, формальні атрибути не існуючої в дійсності держави, — колись вони нам іще пригодяться, не одразу Київ будовано…