Музей покинутих секретів
Шрифт:
І ще він подумав: він би не посмів у цих умовах, живучи одним днем, мати з нею дитину. А «Стодоля» посмів. Значить, не одним днем живе — лічить на довшу скалю. І це теж у якийсь спосіб потверджувало слушність її слів.
А вона, набравши розгону, вже летіла, як ровер із гори, негодна спинитися, одержима хіттю будь-що-будь залучити його на свою сторону, зробити так, аби розділив із нею її віру в чоловіка, чиє сім'я несла в своєму лоні.
— Большевики його не вб'ють, вони його собі хочуть мати! Вони ж пропонували йому до їхньої розвідшколи, а відтак аґентом до Югославії. І навіть матеріалу на нас від нього не хотіли — аби лиш на них працював. А він їх і тоді перехитрив — натер собі долоні до сорокаградусної горячки, щоб потрапити в лікарню, а вже звідти вдалося зорганізувати втечу…
— Ов, — мовив він. — Я того не знав.
Ровер наскочив з розгону на камінь, а вона
— Щось іще, пані Гелю?..
— Не кажіть мені «пані», Адріяне. Дуже вас прошу.
— Перепрошую, не хотів вас образити.
— Бо то так звучить, ніби ви мене не берете поважно.
А це ж тільки початок, подумав він. А далі буде ще гірше, — якщо тільки буде далі.
— Пробачте, — повторив іще раз. — А тепер прошу йти вперед, я замету сліди.
— Дайте я те зроблю.
— Але з вас і впертюх!..
— Ну от, — засміялась вона, мов розбризкавши світло в темряві, — так уже ліпше!.. Далеко ліпше, ніж «пані». А я хотіла ще зійти собі цюнцю до потоку…
— Я на вас почекаю, — мовив він, збентежений такою несподіваною інтимністю, на яку між ними раніше не заходило: справді, таж вона вагітна! Пригадав собі рисунок у якійсь грубій анатомічній книжці: півкругла копула, повна нутрощів, заворожливе й відразне заразом жіноче черево, в якому матиця, овальний акваріум із головатим у ньому молюском, тисне згори на сечовий міхур… Він спробував уявити, як то тисне, пересмикнувсь, наче мокру жабу відчув у штанях, — і вперше здав собі справу, що її стан означав для неї щось цілком іншого, ніж для нього, — що цілий цей час її тіло знало щось, чого ніколи не знатиме він, навіть якби завчив напам'ять усі книжки на світі, — і те щось існувало поза логікою їхньої боротьби, цілковито на неї не вважаючи, начеб походило з іншої планети. І так буде завжди, вразився він, наслухаючи, як вона важко (а таки важко, змінився ритм ступи!), як ведмедиця, спускається по каменях, приміряючись, куди ставити ногу (а та, що була на сьомім місяці, — як пересувалась вона?..) — шурх, шурх, шурх, — потім на коротку хвилю запала тиша, а тоді він розрізнив поверх рівномірного жебоніння «теплиці» (слух мав наставлений, наче в радіоприймачі, на граничну потужність!), звук голоснішого, самочинного й якогось навдивовижу веселого дзюрчання, — і цей звук зненацька здушив його за горло напливом нестерпної, всерозтопляючої, звіриної ніжности, — і одночасно, темним супроводом, наче гулом незамерзаючого потоку в басах під скрипкове соло, він із жахом упритомнив собі, як напинаються йому м'язи внизу живота, — тіло, обудившись, згадало ту, другу втрачену, забухало молотами в скронях, заволало кожною клітиною, вертаючи собі невситиму розкіш тої весняної ночі, рідну піддатність вогкої плоті, як напучнявілої соками землі, вогняний контур у тьмі в мить найвищої розкоші, мовби й не було цих семи місяців, — він уже не тямив облич, вони йому змішалися: ледве видна пляма Гельціного в ялиновім притемку, закинуте до місяця біле, як кружок овечого сиру, лице «Рахелі» з закушеною губою, — він був сліпий, він просто прагнув обняти Жінку, вагітну жінку з круглим тугим животом. Втулити їй голову між набухлі молоком груди, вдихнути її запах.
Ридання стрясло ним коротко, як вітер сухим деревом, — сухе ридання, безслізне, як безгучний крик. Як німий рев звіря з припнутим язиком.
Шурх, шурх, шурх, — вона поверталась, це була Вона, чув її віддих: засапалась. Він зрадів — із її наближення, і з того, що не бачила його в мить його слабкости. (Жовтяві кола ще плавали на місці вогняного контура, наче хтось був надавив на очні яблука.)
— А гарно
— А чи ви знаєте, — раптом тихенько засміялась вона, і це було майже як дотик, лиш не той, якого він боявся, — що моя Ліна вже також мама? Вже третій рік!..
— Хто? — не зрозумів він.
— Таж Ліна, сестра моя! Сестра? А, так, у неї є сестра…
— Вийшла за дуже гарного хлопця — також із наших, студент на політехніці. І вже мають синочка, зветься Бронек — на честь нашого тата…
— Ага, — сказав він. — Ґратулюю, — й подумав: кому я це вже нині казав? Гарний же мені випав день — багатий на чужі діти. Ліна? То та дівчинка в матроському костюмчику, що бігала з песиком? Вона ще так кумедно червонілася, коли він приносив їй тістечка в подарунок… Він притримав ялинову лапу, щоб Гельця не нахилялася занизько, її стишене щебетання на ходу продовжувало обволікати його, як жебоніння струмка: недавно провідувала родину, в жовтні, як була у Львові на завданню. Й далі мешкають у тій самій кам'яниці на Круп'ярській, кам'яниця тепер належить совєтам, а їх виселили до кімнати в партері. В хаті мало не збожеволіли, як вона застукала поночі у вікно, — тож три роки не бачилися! А хлопчик дуже гарний, подібний до Ліни, вона придивилася йому, як спав…
— Ми й за вас згадували. Ліна дуже втішилася, як я сказала, що ви живете. Ви ж були її «pierwsza miloscia» [27] , чи ви те знали?
— Hi, — сказав він. — Я того не знав.
Як багато він у життю не знав! Але то вже не мало значення, він не змінив свого рішення, вона його не переконала. З криївки треба було виноситися. Зеґарок цокав.
— Була залюблена в вас по самі вуха. Гімназисткою мала в себе над столом пришпилену світлину Кларка Ґейбла — із заліпленими вусиками, щоб подобав на вас. Гадаю, що трохи навіть ревнувала мене до вас…
27
«pierwsza miloscia» — першою любов'ю (польськ.).
Ну ні, подумав він, на таке я не піддамся, чи вона мене гадає тим розчулити? Заліплені вусики, і що тільки в тих кобіт у голові. Всі вони завше були в нім залюблені по самі вуха, отакий-от із нього скурвий син: кобіти завше любилися в нім по самі вуха, знай тислися пачками йому вздовж дороги й кидали під ноги квіти, ая, — всі, крім одної. А декотрі, замість квітів, кидали себе, але про те зараз ліпше не згадувати. Душею він уже не сприймав смислу її слів (чисто вдуріла зі своїм Михасем, все'дно що орієнтацію без нього стратила й нічого не розуміє!), — тільки й думав, у ритмі цокаючого зеґарка, мов крізь колихку воду здіймалися іскорки бульбашок, обкипаючи темний контур страху: вона грає на мені, як сама схоче, як на фортеп'яні, і я їй на те позволяю, я відповідаю за жінку, яка має наді мною більше влади, ніж я над нею, і то зле; ох і зле, друже поручнику… В змученому тілі знов зароджувавсь несамовільний дрож — як пожежа в домі. Зараз він вип'є гарячої гербати; мав надію, що вкипіла.
— Адріяне.
Вона спинилась, мов вимкнулась музика. Стояли навпроти себе, за крок од пня, яким маскувалася дучка над криївкою, і в темряві він відчував на рівні губів чубок її голови. То була жінка, скроєна в акурат на його мірку, — одна така жінка на світі.
— Я вам хотіла сказати… Може, потім не буде більше нагоди. Я вам дуже вдячна. Не тільки за те, що мене вислухали. За все.
Він мовчав, як ягня перед обухом.
— Ви для мене як родина. Як брат, якого я ніколи не мала. А завше хотіла мати, скільки себе пам'ятаю…
— Дякую, — сказав друг поручник на псевдо «Кий». — Спускайтеся, «Дзвіню».
Ти ніколи мене не зрадиш?
Я ніколи тебе не зраджу.
Не покидай мене.
Я ніколи тебе не покину.
В мене нема нікого, ріднішого за тебе.
І в мене. Нікого нема, тільки ти.
А той… другий?
Не було ніякого Другого. Забудь. То була не я.