Музей покинутих секретів
Шрифт:
— Чоловік, мабуть, — кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). — «Ор.» — то ж має бути Орест, ні?
Голос мені звучить нормально. Майже.
— Е, ні, — жвавішає тато, — якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! «Ор.» — то має бути прізвище, а от «Ад.»… Піди вгадай — чи воно Адам, чи Аделька?
— Чи Адріян, — каже хтось за мене моїм майже-нормальним голосом — і я чую, як впущене слово
Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…
Юлічка-дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…
Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук — це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, — ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих «секретів»…
Я все це знаю. Але я знаю й те, що «Ад.» — це він. Адріян. Той, на чию честь мене названо. Мій, у певному сенсі, хрещений батько.
Знаю, і все.
— І справді, — каже тато. — Як це я не подумав…
I тут-таки переходить на інший рівень, як у комп'ютерній грі:
— В Теміртау, коли мама вагітна ходила, то все казала мені — буде в тебе братік, Адріянчик… Така певна була, що буде хлопець. Так воно потім і виявилось…
Хотіла, щоб це ім'я було в родині, — проноситься мені в голові біжучим рядком. Щоб воно належало до нашої родини, — так, як мав би до неї належати той, хто його носив.
— І тебе вона, — розкручує тато далі, — тільки-но з родилки сказали нам, що хлопець, відразу як привітала: Адріян!.. Просто як зараз чую, як вона це вимовила, так якось… як видихнула. Припечатала.
— Угу, — кажу я. Ну бо що маю сказати? Що на те, аби називати і сина, і внука іменем чужого хлопа, жінці, мабуть, треба було колись дуже хотіти, щоб саме той хлоп став їм батьком і дідом?.. Іншої причини я не бачу — але, може, я недосить знаю жінок?..
Вона мусила колись дуже любити того чоловіка, моя бабця Ліна. Тільки він любив іншу — тету Гелю. Її найдорожчу сестру.
— Стефа то хлопчика Остапчиком хотіла, — сомнамбулічно бурмоче тато. — А якби дівчинка, то Лесею… А я думав, по дідові — Івась або Іванка… Але Стефа зразу з мамою погодилась: хай буде Адріян! Видно, мамі на тім залежало…
Залежало, авжеж. І в п'ятдесятому році, і в сімдесятому, коли я народився, так само. Двадцять років нічого не змінили. По-своєму, як могла, бабця Ліна теж увесь вік старалась виправити те, що не сповнилося. Що мало бути — і
— Чи ти уявляєш, хто то міг бути? — питає тато. Як мені здається — з острахом питає. Тепер уже він — хлопчик, що боїться втратити маму: той її образ, із яким він зрісся змалку, зненацька задихав, як ожила статуя, готова зрушити з місця й податись у невідомому напрямку, — і я прикушую язика, з якого знов мало не зірвалась була готова відповідь:
— Я його бачив…
Якусь частку секунди ця непромовлена фраза дрижить мені на губах, як видута булька, — а потім нечутно лопається: пах — і нема… Та й неправда це, бо я його не бачив — бачив тільки шматки відео з його голови. (З його розтрощеної голови.) Його бачила моя кохана. Ні, моя дружина — з тої ночі, коли ми з нею снили той самий сон, щось між нами змінилося: вона тепер усередині мого життя, як частина мене. Очевидно, саме так і почуваються одружені люди. І тато саме цю зміну мав на увазі, кажучи, що я «змужнів».
— Він загинув, тату, — кажу вголос. — Загинув. — І оскільки це звучить несподівано різко, так, наче я пропоную чимскорше його, загиблого, закопати й забути, додаю: — Тоді ж, як і тета Геля. З нею разом.
— А-а, — зітхає тато — як мені здається, полегшено: — Тоді зрозуміло… — І спохоплюється: — А ти звідки знаєш?
— Від Дарини, — кажу я. Адже, по суті, так воно й є.
— Молодчина вона в тебе, — здобувається тато на найвищу, прийнятну в нашій родині, чоловічу похвалу.
— Угу. Не без того.
— Ну, добре… То йди вже, сину, спати.
Відпускає мене — зрозуміло, тепер йому хочеться лишитись на самоті зі своїм новонабутим знанням: поперекидати його в долонях, обдивитися на світло, вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, — для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.
— І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.
— Ум-мгу…
Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати — новими очима видзьобуючи тепер з-поміж бабціних скорочень «А. О.» — «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.
— Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.
— Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…
Ох, знав би ти, тату, яка!..
— Вже ж, чи ж я не розумію, — бубонить він. — Ано, трудно… Нема ради, — і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: — Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..
І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому — як роками тамований біль поразки, — що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:
— Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..