Музей покинутих секретів
Шрифт:
— А бачиш.
— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».
— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?
— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.
— Тобі подобається?
— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…
— Це ті, що їх з авточохлів шиють?
— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією,
— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.
— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…
— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.
— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…
— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.
— Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.
— А ти не бійся.
— Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.
— А вони тут до чого?
— Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.
— «Двоєдушні ви всі і злі, тричі прокляті куркулі!» — патетично декламує Адріян.
— О Господи, а це ще звідки?
— З української радянської поезії, вєстімо. Зі школи застрягло, не пам'ятаю, чиє. А вас що, не вчили такого?
— О Боже, Адю, ти що, не розумієш, про що я?! Він накриває її руку своєю.
— Все я розумію, Лялюсь. Не думай про це. Не треба.
— Але ж так нечесно! — майже вистогнує Дарина. — Чому вона мусила… Чому треба було, щоб саме вона… Щоб це їй припало, на цьому самому місці… Адю, вона була така світла людина, якби ти тільки знав! Одна з найкращих людей, яких я в житті зустрічала…
— А то вже не нашого ума діло, Дарусь, — каже він, умикаючи правий поворот, і вона відрухово озирається назад: дорога вільна. «Фольксваґен-Ґольф» звертає з траси і, шумно розбризкуючи з-під коліс жорству, під'їздить до придорожнього ресторанчика.
— Ти ж сама сказала — Голгота, каже Адріан, виймаючи ключ, і в запалій, як цілющий компрес на розпалену голову, тиші вони продовжують сидіти: голова жінки на плечі чоловіка, він торкається губами її волосся. — А Голгота, — мовить ледь чутно, — це, між іншим, і є — смерть за чужі гріхи. Теж, між іншим, спосіб прибирати, щоб чисто було… Хтось це мусить робити, коли гріхів назбирується забагато. Такий-от спосіб очищення системи, за законом великих чисел: багато-багато маленьких Голгот…
Він цілує її за вухом і випростується.
А взагалі, я тобі от що скажу, Лялюсь. Думай простіше: їхала жінка в глибокій депресії, світ за очі по пустій дорозі, щоб тільки десь їхати… Реакції притуплені, дорога мокра,
Вона й собі випростується, не зводячи з нього по-дитячому неймовірних, розширених очей:
— Ти справді так думаєш?
— Ні, — каже він. — Але це не має жодного значення — ні що я думаю, ні що ти. А чи будь-хто інший. У межах системи твердження не верифікується. Є така теорема Гьоделя… А тепер ходімо щось з'їмо. Поки ми ще в межах системи, принаймні це ми точно робити мусимо.
Нарешті вона усміхається — вперше після того нападу істеричного реготу йому вдалось її усміхнути.
І тільки вже на доріжці від парковки до ґанку він помічає в неї в руках білого пластикового пакета, з якого випирає ребрами завинений у кілька газетяних шарів полотняний прямокутник.
— Ні, — хитає вона головою, перехопивши його погляд, і всміхається цим разом трохи винувато: — Кажи що хочеш, але в машині я її більше не залишу.
ЗАЛ VIII. КРОВ У КИЄВІ
Ах ти Господи, а в світі-то весна, виявляється!..
Сонце вдаряє звідусюди, мов оркестр, який тільки й чекав знадвору на мою появу з архіву СБУ, щоб ушкварити туш, — з усіх шпарин, із просвітів між будинками, з калюж на асфальті сліпить вологе, з легким домішком синьки сяйво, і асфальт вилискує вздовж Золотоворітської, як спина свіжоскупаного тюленя: за той час, що тривала моя аудієнція в Павла Івановича Бухалова, в світі пройшов дощ!.. Із мокрих стовбурів, як із тіл щасливих коханців, стікає піт, із ринви дзюрить цілий ручай, у перехожих — останнім часом усе більше пригнічено-похмурих, ніби в міру наближення до виборів на місто насувається циклон спертого повітря, — фізіономії поробилися дурнувато-радісні, як у тих чорношкірих місіонерів, котрі викрикують по дворах російською мовою з американським акцентом новину про Христа, не підозрюючи, що спізнилися до нас із нею століть так на дванадцять, і молоденька травичка яскріє на газоні так живлющо, що хочеться стати кроликом і пострибати пастись, і бруньки враз перетворилися на вже видиме ряботиння, на той прозорий золотавий димок, що оповиває дерева таким ніжним світінням, як пух на голівці немовляти… Є, є-таки в житті й світлі сторони — приміром, Київ у квітні після грози! І як це мені зсередини не чути було, коли вона вперіщила? І неслабо ж, видно, вперіщила, раз круг калюж досі піна біліє… Нічогісінько не було чути — повна звукоізоляція, як у темниці.
А там і справді темниця, в цьому їхньому архіві. Штучне освітлення, вічний смерк. Наче з бомбосховища вийшла на волю.
Два типи, явно з цього-таки будинку, що перекурюють на хіднику, дружно проводжають мене поглядами. А може, й не з цього, тут же ще банк якийсь поруч. А в банківських працівників такі самі очі, як у працівників спецслужб. І манера триматися теж та сама: фальшива привітність і холодна зачаєність. Всі вони так на мене дивилися, хто трапився нам назустріч, поки Павло Іванович супроводив мене до виходу: коридором, сходами, знов коридором, знов сходами, аж до самого турнікета. Віддайте, будь ласка, перепустку. Ну так, а то я ще, чого доброго, зажилила б її собі, і що тоді?.. Підпис працівниці бюро перепусток СБУ став би надбанням іноземних розвідок?