Музиканти сміються
Шрифт:
Після деяких вагань Енеску погодився. По дорозі він стрівся з відомим піаністом Гізекінгом. Посміхаючись, Енеску розповів йому про концерт, який має відбутися і несподівано запропонував:
Послухай, а чому б тобі не піти зі мною?
— Цікаво, а що там я робитиму?
— Ну, хоча б гортатимеш ноти!
Гізекінг погодився. Наступного дня в газеті з’явилась рецензія: «Досить дивний концерт довелося вчора слухати. Той, хто повинен був грати на скрипці, грав на роялі; той, хто повинен був грати на роялі, гортав ноти; а той, кому слід було б гортати сторінки, чомусь грав на скрипці».
Славнозвісний український радянський композитор Станіслав Людкевич, як справжній творець, заглиблюючись у свої думи, забуває про все інше. Через цю неуважність до дрібниць буденного життя він, кажуть, не раз потрапляв у прикре становище. Якось, іще до війни, приїхавши зі Львова у Стрий, він півтори години стояв на вулиці і чогось терпляче чекав. Виявилося: трамвая. На щастя, хтось співчутливо нагадав композиторові, що у Стриї трамваїв немає.
С. Людкевич мав виїхати до Коломиї на якісь музичні урочистості. Сів у вагон, поїхав… і вже досить далеченько схаменувся, що потрапив не в той поїзд і їде зовсім у протилежний бік. Коли композитор з великими труднощами додзвонився з якогось містечка до Коломиї, щоб пробачитися за вимушену затримку, його заспокоїли;
— Не хвилюйтеся, пане професоре, адже наші урочистості мають відбутися, як ми сповіщали, через два тижні. У вас іще багато часу!
Одного разу, в дожовтневий час, до директора галицького театру у Львові з'являється молода приваблива жінка і заявляє, що хотіла б тут працювати. Директор протягом цілої години перевіряє її голос, дикцію, танці, слухає уривки з різних п'єс і нарешті питає:
— А як ви називаєтеся?
— Курочка.
— Бачите, — відповідає директор, — щоб сподіватися на успіх у театрі, треба мати передусім популярне прізвище. От якби ви називались Заньковецька, я прийняв би вас негайно!
Визначний український письменник, фольклорист, музикант Гнат Хоткевич з палким ентузіазмом боров ся за відродження інтересу до бандури і нерідко говорив, що вона повинна посісти в музичному побуті не менш значне місце, ніж фортепіано чи скрипка. Якось один гімназичний учитель зауважив йому на це, що бандура все ж такії надто старий винахід для нового часу, Хоткевич відповів:
— Література теж дуже старий «винахід», але ж ми раз у раз вдаряємо в її струни!
— Гнате Мартиновичу! — звертається до Хоткєвича один з його приятелів. — Я забув, який це ви день найкраще любите святкувати — іменини чи день народження?
— Іменини та день народження своїх приятелів.
Львівський письменник Михайло Рудннцькин згадує про злигодні дореволюційного галицького театру, коли при всьому драматичному таланті артистів ні оркестр, ні хори не могли передати складної музичної композиції, Останні нагадували тоді, за висловом автора, «банкет, на якому запрошеним гостям дозволили лизнути одну-дві страви і попросили вибачити, що кухар захворів і не міг приготувати всього, що було заплановано»… Спроби експериментувати за таких умом дорого коштували. «Mені, - пише автор спогадів, — доводилось бачити не раз, як композитор Станіслав Людкевич рвав волосся на голові і кусав пальці, коли слухав оперу в нашому театрі. Інші менш чутливі, може, тільки лаялись, доповнюючи оплески не дужо вибагливих слухачів…»
Артист галицького дореволюційного театру Іван Рубчак свого часу був талановитим виконавцем ролі Івана Карася в «Запорожці за Дунаєм». Співав Рубчак від душі, так само грав, хоч інколи трохи що плутав. Через це про нього говорили:
— Рубчакові треба дозволити співати навіть у драмах, бо тоді слухачі не помітять, що він не знає напам'ять ролі.
На вечорі в день свого народження Чарлі Чаплін розважав гостей, імітуючи знайомих мужчин, жінок і дітей. Нарешті проспівав арію з італійської опери, причому виконав її чудово.
— Я не знав, що ви вмієте так добре співати, — зауважив хтось із слухачів,
— Я зовсім не вмію співати! — заперечив Чаплін. — Я тільки імітував Карузо.
У своїх спогадах Джордже Енеску писав: «Залишатися дитиною все життя — це чудова мрія, яку неможливо здійснити. Мені особисто довелось стати дорослим. В дитинстві батько часто казав мені: «Хоч помри, але будь людиною!» Я вижив і став нею».
Один композитор-початківець запросив Імре Кальмана на прем’єру своєї оперети. Після спектаклю початківець підійшов до шановного метра й запитав, якої він думки про твір.
— Бачите, — сумно сказав Кальман, — про свої власні творн я звик вислуховувати думки від інших.
Відомий диригент Леопольд Стоковський сказав після одного з концертів:
— Цей оркестр учинив переворот! Твір, в безсмерті якого я був переконаний, оркестр знищив за півтори години.
Коли Стоковський приїжджав до Парижа, він завжди відвідував маленький ресторанчик, господар якого частував диригента смачними стравами за незначну ціну. Якось Стоковський запитав:
— Чим я зобов’язаний вашій незвичайній люб’язності? Адже я не бідний.
— Я дуже люблю музику, — запально промовив господар, — і ради неї готовий піти на будь-які жертви.